Завантажити

самітника в нікуди і знов повернулася до завіконної ночі. Десь у сусідній кімнаті бамкнув настінний годинник, я не встигла почути скільки було ударів, але враз промайнула думка – якщо годинник знов позначає години, то час вже рушив з місця не тільки для мене, а й для завмерлої ночі. Має ж вона колись скінчитись!.. І коли стече її остання хвилина до минулого, до незворотнього, звідки зможе повернутися до мене ізнов тільки коли-небудь невеселою згадкою, то вже з ранком прийде і літо...
Ворухнулася серед сну і скинула з себе ковдру онука. Я враз відійшла від вікна, за яким на чистому оксамиті чорного неба яскраво миготіли одвічні зірки, кожна у своєму сузір’ї. Одвічні зірки не такі вже й вічні, бо теж інколи падають, згораючи, з того неба, але таке трапиться ізнов десь у серпні, наприкінці літа, я тоді ловитиму такі випадки із нестримним бажанням, як у давньому безхмарному дитинстві, замовити щось такого і собі на щастя. Хоча, скажу собі правду – якого іще мені треба щастя наразі, коли лежить воно поруч, на своєму ліжечку і снить щось своє... Загадаємо з нею удвох щось для неї, саме для таких, як вона, юних школяриків. Хай ростуть, підростають, хай набувають неспотворених знань – їм ще творити, їм відтворювати нашу одвічну і завжди молоду державу, але, дай, Боже Великий, без ніяких вже барикад у близькому і далекому майбутньому!.. Без тих барикад, що розкидують по різні боки своїх, перемішуючи їх із чужими, без протистоянь збройних і кривавих, без таємних служб із спецаґентами, які вміли так привітно і лагідно усміхатись своїм жертвам, натягаючи для дружніх рукостискань на свої руки казенні рукавички з їжакового не вичиненого хутра...
Десь, зовсім недалечко, на тихій вулиці озвалася молодими голосами ота давня веснянка, що славила по закінченні зимової пори оновлення землі і воскресіння всього в ній сущого, і співали її молоді голоси пристрасно і урочисто, саме так, як того давнього травневого дня біля Пророка співав наш студентський хор, який так і не збирався більше для співів опісля прикрих подій, що сталися згодом з хором, з кожним із нас і, зокрема, з моїми давніми залицяльниками, що завітали цеї ночі до мене у спогадах молодими, веселими і завзятими. Завітали зненацька, не сказали жодного слова, ні радісного, ні журливого, а до ранку ізнову, так само зненацька, зникнуть, як і того травня – не прощаючись, на довгі роки у своїх часових і просторових вимірах. На цей раз пропадуть вже без повернення, назовсім, і хто-зна, залишаться чи ні хоч у потаємних глибинах моєї пам’яті саме такими – вічно юними, наче часові замети не владні над нами. Жаль, що не випала їм планида покласти свою звитягу, свій талан, своє життя на відродження батьківського Краю. Цим хористам, гадаю, ні – щиро вірую, судилася зовсім інша доля, інші стежки, інші широкі шляхи... Незабаром, коли промине, сподіваюсь, врешті-решт, ніч причинного безсоння, що згадаю про неї згодом? А чи варто і згадувати, знов завдаючи собі болю і жури, перебирати пожмакані часом сумні уривки з далеких літ проминулої непомітно молодості? Кому потрібне моє патетичне гонорове патякання насамоті перед собою про нашу славну династію лікарів? А мій самотній зажурений монолоґ про той давній студентський хор, що так і не відбувся, нагло зламаний своїми, хоч і за чужими наказами? Може забути і спомини про тих моїх двох залицяльників, до яких я ставилася тоді з однаковою симпатією, не даючи ніякого приводу на щось більше, сподіваючись, що зарано ще вирішувати хто з них миліший, хай буде просто дружба, а що лишилося з тої дружби? Тільки що робити мені із тими завзятими співаками, що десь так гарно наспівують серед цеї ночі наші прадавні пісні без огляду на владу?.. А хіба щось із ними треба робити, крім того, аби злегка і світло позаздрити їх молодості?.. Хоч би хто з наших давніх молодих літ прокинувся, відкинув наразі роки, що намагаються нахилити мої плечі своїм тягарем до землі, і зголосився зібрати знову нас всіх до купи, аби піти веселим гуртом на круті зелені схили над рікою славити прихід весни, чи цвітіння папороті Купальської ночі на березі тихої затоки, чи пройтися Різдвяного свята вулицями рідного міста і привітати людей, розважити їх невмирущими жартами колядок, чи просто поспівати разом старожитніх пісень із відчуттям реалій нової днини щиро і зовсім безжурно – так само, як славили все це посеред тихої ночі молоді голоси. Вони зазвучали нещодавно раптово, неочікувано виринули невідомо звідки, але зовсім недалечко від моїх вікон, і сколошкали навколо мене зажурливу тишу, і подалися в бік зелених парків на кручах над вічною рікою, поступово затихаючи між сонних провулків, аби йти десь далі, ще далі й далі, до того простору, звідки має з’явитися сонце, звідки має розпочатися новітня днина… Ось, ось, ще трохи терпіння, ще трохи надії – зійде на сході сонце і скресне темрява задовгої ночі і постане новий день...

Історія четверта.
“ми поплачеми нишком - не було чим сплатити за довічне вигнання на своїй споконвіку землі...”

читати