Завантажити

почуття, зрештою, які нові почуття можуть зродитися від звичного болю у зламанім серці? І сприймався той біль мною сьогодні навдивовиж спокійно, навіть байдуже, бо вже стільки років живемо разом, що зовсім зріднилися. Він приходив кожного разу без запрошення, з кожним разом коротшали перерви між його відвідинами, але він і уходив не ламаючи нічого до кінця, отримавши чергову порцію піґулок. Цеї ночі біль загострився, став набагато дужчим і таким невідчепним, що мені ніяк не вдавалося його вгамувати, проте я не відчував при цьому найменшого жалю до себе, неначе охопила і перепеленала тіло і душу якась незворушна своєю безликістю байдужість, темніша й тихіша, ніж оця навколишня нескінченна ніч, яка оточила своєю чорною заволокою і зіжмакала незворушно мої розхристані спогади одночасно про все і всіх, і найперше про нього, отого, як його там нарекли, звали, кликали, ображали, ганили?..
І жодної зіроньки у чорному прямокутнику вікна, за яким зупинилася ніч, за яким, порушуючи всі земні і всесвітні закони, уповільнився плин часу настільки, що здалося – і в ньому зламалась якась важлива деталька, і немає кому її полагодити, підштовхути коліщатка всесвітнього дзиґаря, повернути хід часу ізнов на круги своя. Невже не тільки я хворий, невже у всьому Всесвіті теж могло щось розладнатись, нерозумно переступаючи його, споконвіку непорушні, мудрі та усталені закони? Повинен зглянутись на ту недоладність і сам Творець, повинен, бо то у Його силах, на те має бути Його воля, аби не стався і там незворотній злам. А коли відновиться порушений порядок, то нарешті посвітлішає край неба на сході, підведеться з-за далеких морів, гір і лісів сонце над моїм недосяжним неозорим степом і приведе, може бути, до моєї кімнатки за собою, саме для мене хоч би маленьку радість нового дня...
Тяглася і тяглася моя рука до такої далекої зараз шухлядки, і ніяк не могла дістатись, бо спинився плин часу, зупинилося все навкруги, завмерли стрілки дзиґарів, зависли незворушно піщинки за прозорим склом піщаних годинників, замислилась течія води у клепсидрах, навіть припинилося одвічне мерехтіння зірок, але серед цього зламу часу дивом не спинявся, не вгамовувався тільки ріднесенький біль, а серед болю, що повільно повертався вкотре до зболеного за довгу ніч серця, хтось, раніше невідомий, прошепотів до мене, а може просто до всіх інших, кого розколошкала ця причинна ніч, кому немає спокою серед її мовчання, прошелестів тихо і невиразно стороннім хрипким голосом чиїсь, а може і мої власні, давні або і щойно народжені, сумні з гіркотою рядки про початок чи звершення зламу: - “...і кришиться крихкий кришталь, і біла мла ляга на лоба, і мляво губи п’ють гіркий миґдаль, і вже не сам єси, а так - подоба”...


Історія третя.
“небо чорне розчахнулось
спогадом
скотилась холодна зірка
на тремтячу мою долоню
спогадом...”
Моє одвічне місто відпочиває серед тихої теплої ночі, майже не чутно у ній ніякої метушні, звуків, пісень, все завмерло, але тільки до мене одної не йде сон, хоча вже немає ніякої потреби сидіти поруч з онукою, бо дурна хвороба вже відступила від неї сливе остаточно, дякуючи Богові і моїм безсонним старанням, іще вчора надвечір. А сьогодні я навіть насмілилась покинути сплячу онуку на якусь годинку і сходити з самого ранку, задовго до початку офіційних урочистостей, до Пророка і покласти невеличкого пучечка скромних весняних квітів до підніжжя пам’ятника. Так здавна робили мої батьки, діди і прадіди. В нашій родині ревно зберігають пам’ять багатьох поколінь свого родоводу, коріння якого сягають глибин отих призабутих століть, коли у давніх літописах з’явилася іще тільки найперша писемна згадка про наше місто. Воно завжди було своїм для нашої зазвичайної родини спадкоємних лікарів, отакої собі династії, що виробила собі за довгі віки (і ніколи їх не порушує) добропорядні усталені саме свої і для себе традиції, свої неписані закони, серед яких, насамперед, допомога потерпаючому ближньому при будь-яких обставинах, перешкодах, притичинах. Тому, мабуть, не мала наша родина великого багатства ніколи, хоча завжди було на хліб насущний і до хлібу щодня і щовечора. Зроду-віку, яка б скрутна днина не приходила на поріг нашого дому, ми знаходили в собі сили, аби ж не розлучатися з найдавнішими родинними реліквіями, з яких можна було б давно зробити міського музею історії медицини батьківського краю від давніх давен по сьогодні, а найголовнішим експонатом мали б стати у ньому саме оці непорушні предківські, узвичаєні перебігом віків, приписи, що заповідались і зберігались від покоління до покоління, від батьків до дітей, від дідів до онуків. І ніколи, ні за яких умов чи обставин, не можна було постати проти жодного прадідівського заповіту. Серед цих традицій було, є і вічно буде правило, за яким ніхто із нас ні за яких оказій, запрошень чи силування не втручався ніколи до таких численних у нашій історії довгих війн чи випадкових бійок, народних повстань, панських

читати