Завантажити

кривавими війнами колонії, постануть із них незалежні держави. Відродилась і наша – враз ми прокинулись від задовгого сну, чи апатичної дрімоти, прокинулись і згадали усе – свою власну неповторну історію, свою відмінність від інших, своє чільне місце серед інших народів, належне своє місце у тисячолітній історії людства. Доходило і до курйозів – наукових обґрунтувань, що наша давня столиця є одним із трьох “духовних пупів Землі”. Приємно лоскотали наше самолюбство такі поправки до раніше писаних про нас імперськими науковцями історичних трактатів, але ж до тих радикальних висновків щодо нашої первородної чільності, що іноді, найліпшим епіґрафом до них могла б бути відома цитата з прадавніх наших писемних пам’яток, писаних на одному з мертвих на сьогодні діалектів нашої мови: – “се нон е веро, е бен тровато”... Се не є вірним, а втім...
До чого ж важко було зрозуміти наш народ чужинцям навіть за довгі роки свого панування в нашому краї, дивно, але вони так і не усвідомили по сей день нічого про нас, а ми - “ми не кращі і не гірші, ми просто зовсім інші...”. Скрізь зазвучали не пошепки за щільно причиненими дверима своїх домівок – потаємних острівців свободи, а на весь голос – на широких міських майданах, ізнову прадавні слова нашої мови, заспівалися заборонені раніше пісні, і сьогодні вже нікого не здивує навіть буднього дня на вулиці, а не під час якогось фолькльорного дійства, а саме на вулиці і серед білого дня людина в національному одязі… Та не так було в ті далекі роки, що прийшли до мене спогадами цієї задовгої ночі... Саме тої весни, яка так зненацька згадалася щойно мені посеред сумного безсоння, коли я вперше і востаннє порушила наш родинний прадавній припис не лізти на барикади ні з якого боку. Наш хор, після недовгих вагань, вирішив теж взяти участь у виступах біля Пророка на дні його пам’яти. Мені було у тому вируючому натовпі незатишно, бо якесь гнітюче передчуття непоправної біди вже заворушилося десь у глибинах душі, мовби постало само собою нагальне попередження мені щодо скорого наближення грози серед теплого і сонячного, зовсім безхмарного травневого дня, коли нізвідки не могло з’явитися й найменшого натяку на можливу негоду. Та все пройшло всупереч моїм побоюванням напрочуд урочисто і в той самий час мирно і затишно, немов святкування дня народження батька у тісному родинному колі. Навіть не хотілося розходитись по домівках після закінчення учти, і я потеревенила про ніщо із двома своїми залицяльниками. Вони весело змагалися один із одним переді мною в дотепах, злегка підштрикували один одного, але зовсім ґречно, зовсім по-дружньому. А про їхню міцну дружбу, як вони самі казали – побратимство, знали всі. Вони добре доповнювали один одного – здібний інженер і талановитий поет. Того часу багато гуляло суперечок на шпальтах молодіжних, і не тільки, часописів про ролю в сучасному суспільстві “фізиків” та “ліриків”. Штучна дурна полеміка, але ж підтримувалась ідеолоґічними службами влади, ймовірно для того, аби направити молодий запал до пошуків примарних істин у нейтральний бік. Тривали з того приводу токшоу на телеекранах, в студентських аудиторіях, в радіовисиланнях... Говорили-балакали скрізь довгенько, проте, серед мого студентського кола колеґи скінчили ті дебати значно раніше, бо вважали беззаперечно, що саме товаришування цих хлопців могло бути вже готовим підсумком до закінчення надуманих дискусій. Так, їх знали всі в нашому місті, бо вони подавали великі надії постати вже в недалекому майбутньому видатними людьми у нашому краї... В нашому краї це і означало, що в нашому, навіть в умовах зовсім обмеженої автономії, як для колонії, це була наша і більш нічия споконвічна держава. Я знала, що хлопці не тільки дотримуються такої ж думки, але й дещо роблять такого, аби та держава випросталася знов із гордістю на своїх споконвічних землях, хоча про такі речі ніхто не говорив тоді на людях...
А наступного, після поминання Пророка, дня, вони обоє пощезли з мого життя, раптово і безповоротньо, мов розчинилися в інших вимірах, в паралельних світах, і вже ніколи я не бачилась з ними. Щоправда, один із них – “Фізик”, згодом справді став не просто помітною, а вельми і вельми можновладною особою, але зовсім далеко від рідного дому – аж у столиці всієї Імперії. Про нього тепера в нас майже не згадують, а як станеться якась нагода, то більше із жалем, ніж з осудом, бо він добряче прислужився, може й не зовсім від великого бажання, до розвалу Імперії. Щось в останніх його виступах, що зрідка подають у скороченому вигляді наші телевізійні новини, з’явилися зовсім інші вислови, ніж в перші роки падіння Імперії, коли тодішній Правитель щиро пообіцяв своїм колоніям надати стільки прав, скільки зможуть вони утримати, пообіцяв для годиться, бо й в гадках не мав, що колоніям схочеться мати зайвий клопіт з додатковими правами, а вони зрозуміли щирі слова до навпаки та швиденько розбіглися... А про другого – “Лірика” я й зовсім нічого не чула по сей день. Тільки від нього й зосталося в мене,

читати