Завантажити

переворотів чи заколотів. Різні влади свої та іноземні приходили і відходили, встановлюючи свої порядки, яка на століття, а деяка і на якийсь недовгий час, що вимірювався кількома буремними днями, але за панування всіх влад і в періоди безвладдя люди завжди зверталися до лікарів по допомогу. Відома наша поетеса якось сказала, що “на барикадах мають право бути лише повстанці, вороги і санітари”. Ми завжди намагалися бути тільки санітарами, бо ніколи не повинні були бути бійцями ні з якого боку тих барикад, хоча завжди співчували тільки своїм... Але інколи неможливо було когось із супротивників на тих двобоях визнати за свого, це траплялося тоді, коли точилися страховидні бійки між собою, де марно було вирізнити своїх від чужих – йшов брат на брата, а син на батька, і було те видовище найбільше до вподоби чужинцям. І тішились тоді вони тою нашою братовбивчою колотнечою, вправно підкидаючи здаля із зловтіхою сухого хмизу чи підливаючи гасу до розбурханого і ненаситного вогню нашого розбрату…
Те природнє співчуття до своїх ніколи не висловлювалося, неафішувалося, воно саморушно виявляло себе навіть у своїх найнезначніших побутових вчинках, насамперед, у тому фанатичному збереженні своїх прадавніх традицій. І поруч із тим, що в нас завжди існувало правило вивчати якомога більше чужих мов, проте спілкувалися ми між собою тільки своєю, якщо чергова чужинецька влада забороняла якусь нашу святиню, то ми її не нищили, а надійно ховали до кращих часів. Найчастіше ті заборони торкалися живого, писаного чи друкованого нашого Слова, тому найбільше ховав і зберіг з різних епох наш рід – то книжок. З малого віку, тільки-но навчилася читати, я вже знала, про які книжки треба мовчати, не патякати, не промовитись випадковим словом стороннім людям. І хоча гортала їх з острахом тремтячими пальцями, та була вже гордою тим, що мені довірено батьками страшні таємниці. Великою святинею були і наші пісні, хоча багато з них заборонялося завойовниками, оскільки “ми ховали шаблі не на звалищах, ми ховали в піснях, що співали їх пошепки...”
Свої почуття до нашого Пророка ми теж висловлювали не на мітинґах, не в порожніх теревенях між буденними клопотами, всує, але в глибокому усвідомленні та осмисленні мудрих слів при читанні його пророчих книжок, а наприкінці травня кожного року ми йшли до його пам’ятника із щирим серцем раненько вранці, покладали до підніжжя величного монумента кілька весняних квіточок, завмирали на кілька хвилин зі схиленою перед ним головою, промовляючи пошепки його святі слова...
За вікнами триває тепла весіння ніч, відчувається зовсім близьке гаряче літо, що вже накочується лагідними хвилями через прочинене до темної ночі вікно. І важкі портьєри, і навіть легенькі прозорі фіранки відсунуто до краєчок вікна кімнати моєї онуки у різні боки. Заходить із ночі до дитячої спальні чисте повітря, хоч і не зовсім охололо воно від гарячого дня, але освіжаючим протягом лагідно тягнеться до ліжечка онуки, і хай собі віє – за маленьку вже можна мені не хвилюватися, вона спить спокійно, легко дихає без ніякої хрипоти чи бухикання. Треба було б і мені десь поруч лягти і трохи відпочити, проте не горнеться до мене сьогодні вже ніякий сон. Я наче завмерла біля вікна навпроти ночі, що мерехтить зоряним небом, стою тихесенько разом із своїми розхристаними спогадами. Вчора, перед самим ранком, прогуркотіла над дахами ще сонних будинків короткочасна весняна гроза із рясним дощем, була й не була, бо швиденько минулася, як це заведено травнем, і досі над моїм містом чисте небо, зараз чорне, але глибоке і зоряне, на якому так легко вирізняти в непорушних сузір’ях окремі знайомі зірки. Споглядання за ним завжди заохочує, спонукає мене до роздумів про дні минулі або до мрій про прийдешнє...
Цієї ночі, чомусь, не відступають від мене згадки про сумні події з давніх днів моєї юності, коли я ще вчилася в університеті, звичайно-що, на медичному факультеті. В мене завжди був слабеньким стадний інстинкт, я найкраще почувалася на самоті серед старих книжок, тому єдиний гурт, до якого я прибилася й проводила вільний поза домівкою і навчанням час за студентські роки, був невеличкий фольклорний хор. Зібралися в ньому на співоцьки забави тільки добрі знайомі, майже родичі, і тому почувалися ми там як у домашньому колі. До тих співанок всі хористи ставилися досить серйозно, з потягом до справжньої професійності, зберігаючи при цьому першооснову народного виконання правічних пісень, а тому із суворими вимогами до завершеного звучання кожної ноти з того народного багатства. Через те виходили на люди лишень зрідка і то із своїми найкращими давніми, старожитніми думами і піснями, тільки перед своїми слухачами і на великі свята. З дивовижною впертістю тодішня влада постійно шукала яку-небудь крамолу в наших обрядових піснях, що складалися народом упродовж довгих століть до всякої події у нелегкому людському житті на своїй святій землі від народження до похорону, творилися ті пісні і для роботи, і для свята, для журби і

читати