Завантажити

весело і безжурно по цих степових безкраях, змиваючи згодом із себе степову пилюгу в теплих ставках, які шумлять молодими очеретами і старими вербами, а серед нічного спокою на їх поверхні, мов у свічадах вічності, віддзеркалюються зоряні світи. Якийсь замріяний хлопчина, лежить горілиць в різнотрав’ї, дихає степовими пахощами, в нього теж “пилок полину на устах”, тому стиха паморочиться в його юній голові, тому народжуються дивні і несподівані для нього рядки: “Тремтить крихка окраса міражів, пливе за попелястий овид...”. Тремтить над видноколом прозорий серпанок... Кришаться і розчинюються в ньому казкові міражі... Вечоріє...
Після вечора приходить нахабна ніч, а з нею вертається до серця мій одвічний біль, що уповільнює хід часу, що примушує вірити у нескінченність ночі, що ніколи вже не постане сонце і не завітає до моєї оселі світанок... Приходив, усупереч всьому приходив, прийде і нині, якщо здолаю цей клятий біль у моєму серці...
З нашого села виходило на всі сторони світу кілька різних доріг, і кожна з них пропонувала мені вибрати для себе тільки одну свою – доленосну. Свого часу я подався не бруківкою в бік повітового центру, а стежкою, що була протоптана односельчанами до близької залізничної станції, на якій інколи спинялися пасажирські потяги – одним із них я дістався тоді до теперішньої столиці моєї Держави і став студентом університетського факультету філології. Може і той мій вихід у великий світ можна назвати першою моєю втечею? А можна було й не тікати нікуди, а тільки мріяти про далекі подорожі, безкінечні мандрівки по світах, залишаючись притому в рідному домі. За околицями села в степах все ще височать загадково могилами, непрочитані до сеї пори ніким, згорнуті часом в тугі сувої забуття сторінки прадавньої нашої історії, можна було заглибитись і сховатися у далеких тисячоліттях, над якими вже ніколи не зможе взяти верх ніяка чужа влада. І я сьогодні невладний над тим давнім вибором – все вже настільки запізно, навіть мріяти про те годі. Гай-гай, як запізно зажити серед своїх, як запізно бути самим собою... Якби я вчасно зробив інший вибір, може бути, і я мав би все, що мають вони – мої земляки і діти моїх земляків, серед яких вже немає знайомих мені облич. Ні, ці люди, ці обличчя когось мені нагадують, тільки я не нагадую їм нікого, а неволити їх на згадки не маю ніякого права... “Прочинись до моєї оселі, хоч шпаринкою, у минулий час, де тато і мама веселі з майбутнього виглядали нас, де пінились цвітом вишні і не ранили ранками роси...”. Кілька днів не виходив нікуди. Ось, лишень сьогодні, рано вранці, щоб нікого не бачити, сходив до Пророка просто помріяти сам-на-сам, наодинці із ним, з його словом на лавці у тихому сквері, але побути у самотності не судилося, бо теплого сонячного ранку багатьом не сиділося вдома – почали з’являтися потроху один за одним святково вбрані люди із квітами, прапорами, корогвами. Віталися, чоломкались, клали до підніжжя Пророка квіти, гуртувались, гомоніли, поруч них пустували причупурені дітлахи. Навіть поминальне свято є святом... Проте я спостерігав за всіма ними зовсім відсторонено, сидячи на крайній від входу до сквера лаві, тримаючи за звичкою праву долоню біля неспокійного серця. Без ніякого сумніву, вочевидьки, я мав вигляд і цього разу досить поганенький, бо якась симпатична бабця, що вже поверталась від пам’ятника, поклавши квіти, раптом зупинилася і навіть затримала на якусь мить на мені свій стривожений погляд, я був подумав відразу, чи не схотіла вона запропонувати допомогу. Цілком можливо, що той її порух був суто професійним, бо здалося чомусь мені, що вона колишня лікарка. Хай би і лікарка, але я вже давно не сприймаю ніякого співчуття чи жалості до себе від сторонніх людей, а близьких і немає віддавна, тому хутко, наскільки зміг, підвівся і подався мерщій до свого лігвища, до своєї надійної самоти...
А ранок так і не надходив. Я захотів підійти до вікна, подивитися з висоти горішнього поверху на каштанове цвітіння, але не мав на те сил, аби підвестися, та враз із полегшенням згадав, що цього року була надто рання весна, а наразі достроково переходила спішно до літа, що ті пелюстки вже геть поосипалися, що там, надворі, однаково ще темінь і важке гаряче повітря, яке не встигло за коротку ніч охолонути, хоча вона все тяглася і тяглася, немов безкінечні сонні валки чумаків Чорним шляхом, настільки сонні й повільні, що не рипіли колеса важко завантажених маж, навіть не здіймалася за ними одвічна курява прадавніх доріг. Ні, ніяк не хотіла скінчитися ніч, аби зрештою поступитися ранкові, нахабно уповільнюючи чи й зовсім зупиняючи біг часу... Бо...
Знову щось штрикнуло під саме серце, знову нагло нагадав про себе із своєї недалекої, тимчасової схованки отой гострий осоружний біль, знову неприємний холодок торкнувся наново ще тільки самих кінчиків пальців обважнілої руки, яка машинально потяглася ізнов до порятунку – по піґулки... Хоча не повертався серед нічної тиші старий переляк, але не приходили і ніякі нові

читати