Завантажити

столочене, про змарноване, про незбудоване, про нездійснене...
Так і не зустрілися, так і не дізнався я про нього, про ним пережите... А може він рік у рік і орав, і сіяв, і багате збіжжя збирав, і будував, і збудував, і здійснив щось конкретне і реальне з того, про що замріяв в молоді літа, хоч щось одненьке із того неохопного, про що колись, на нашому молодому світанку, мріяли разом?.. А всупереч усьому – до того найріднішого дому, якого вже давно не маю, і пам’ять про який вже давно поступово в’янула, як не политі квіточки на підвіконнях безлюдного помешкання, аж поки не зів’яла зовсім, поки не загубилися згадки про давнє поміж манівців на моїх безкінечних мандрівках чужиною. Тільки ж то не мандри – який я в біса мандрівник, коли і сам себе зву безрідним волоцюгою, нема в тому ні осуду, ні лайки, а так – проста нейтральна констатація кимось стороннім отаких вже реалій, від яких немає де мені подітися…
І нехай, що дому того нема, і нехай, що там на мене вже давно ніхто не міг чекати і не чекає. Бо ж скільки років відшелестіло, спливло, збігло, пощезло і нічого не залишило мені для сьогодні з того проминулого... Скільки безликих одноманітних років пішло один за одним у безвість, тих довгих років, за якими поступово я забував потроху своїх не так вже й чисельних рідних, а вони так само забували і про мене навзаєм. І нехай, бо всупереч всьому – “Додому час, у місто всіх кохань, де тополеві вранішні тумани...”. А де ж тепера мій дім, в якому місті моє обійстя, моя маленька фортеця свободи? Де мої вранішні тумани і теплінь пообіднього сонця чистого безхмарного дня? Де моє, саме моє і тому неповторне кохання, де воно, старий волоцюго?... Але вертати, мабуть, треба не до рідних степів, а до великого міста, де можна легко і просто, без зайвих зусиль загубитись серед людського моря, де нікому і не до кого немає ніколи ніякого діла. Зрозуміло, що там багато що змінилося, змінився і я, тому доведеться мені якийсь час призвичаюватися до нового життя. Додому, до міста, з якого колись утік, в якому і треба віднайти для себе домівку, бо нікуди більше вертати...
Я обрав тоді, без вагань, вірне рішення, якому не могло і бути іншої альтернативи, проте, після недовгих міркувань, мене занепокоїла відразу тільки одна суттєва житейська проблема, бо інші якось самі порозчинялися у часі, я зрозумів, що, не маючи ніякої опори вдома, зразу матиму клопіт із пошуками житла і роботи, а робота була потрібна вже не так заради харчу і одягу, як на різні піґулки, без яких останнім часом вже не міг обходитись. І ось тут я згадав про нього, чи випадково, чи спрацювала підкірка – в цій ситуації мені міг допомогти тільки він. Бо Імперія тоді, хоч і похитнулася, але ще не впала, і могла мені придатися для вирішення такої особистої дрібнички. І в тій неосяжній Імперії була тільки одна людина, яку я знав із тих, хто має право приймати рішення, навіть з такого нікчемного для держави питаннячка, що гостро постало наразі переді мною... Імперія натворила безліч законів для заохочення заробітчан з південних колоній вербуватися на грошовиту роботу до цих суворих місць на краю метрополії, встановлювалися різні пільги для заробітку і прожиття саме отут, але тільки не було жодної статті в тих законах, на яку міг би я спертися для оборудки мого повернення до рідного краю, тепера вже для втечі звідси. Суворі приписи імперських законів щодо працевлаштування конкретних осіб при вимушених переїздах завжди заганяли в глухий кут людей, бо існувала жорстка вимога поліцейського обліку за місцем проживання кожного жителя Імперії – так звана прописка, що надавалася при наявності житла, а житло з тією горезвісною пропискою – тільки при наявності роботи, а без прописки не можна було брати на роботу... Хитро вибудоване владою, єхидне і лукаве, зачароване коло, що ставало нерозривним для простої людини. Маючи родичів чи близьких друзів, можна було б написати, попросити підібрати щось з тих неприємних вакансій чорної роботи, на яку рідко згоджувалася нормальна людина, для такої роботи існував певний порядок залучення волоцюг, подібних до мене, з наданням тимчасової прописки в робочих гуртожитках. Проте не було в мене кому написати, навіть цей варіант не годився мені. Не розірвати, а перескочити ті перепони ставало можливим тільки для тих обранців влади, які їй добре прислужились, довели своїми вчинками безумовну відданність єдиній всеімперській партії та її химерним ідеям. Безліч моїх краян-заробітчан лишалося довічно у цій промороженій землі, а ще більше їх було покладено до її одвічної холоднечі зовсім поруч – за високими огорожами з колючого дроту в часи панування імперських зайд у моїй Вітчизні. Я часто блукав самотньо по тих непривітних цвинтарях, читав прізвища на похилених металевих чи дерев’яних хрестах, прізвища нагадували мені рідний край, до якого не дотягтися, не дійти, не долетіти – ставало сутужно, гірко, боляче, я згадував слова давніх молитов, промовляючи їх тихим шепотом за тих мучеників, за себе, за далеку мою Батьківщину,

читати