Завантажити

зчепленими зубами, мов під тортурами у підвалах спеціальних імперських служб, і чекав, довго чекав, сподіваючись без ніякої надії. Я вистраждав оті обнадійливі звістки з мого краю, повідомлення були такі однозначні, такі обнадійливі, що не треба було розмірковувати довго над ними – бо, ось-ось, ще трошки і ...
Цього разу я добряче напився ізнову сам-на-сам, вже не за набутою роками звичкою позбутися навколишніх осоружних реалій, а тільки з передчуття практичної з’яви можливих радощів. Після тої самотньої випивки, після тої безсонної ночі, коли я реготав і плакав, чаркуючись із своїм неголеним віддзеркаленням в маленькому люстерці, незграбно підстрибував в порожній кімнатці гуртожитку, начебто вишкварював зовсім забуті танцювальні па бойових танків моїх пращурів, на ранок прийшло не жорстоке і болісне похмілля, а щось зовсім інше, досі не знане, і я тоді страшенно переполошився, коли в мене вперше отак заболіло, гостро і безжально, біля самого серця...
Я до нестями злякався, що залишуся навічно самотнім отут, серед холоду і мряки вічно непривітної безкрайньої імперської рівнини – з її безглуздим розхристаним бездоріжжям; із смердючою гидотою твані її непрохідних, непролазних заболочених низовин, серед яких можна було втопитись або згинути на купинках суші від нападу чорних звоїв ненаситної мошви; зі згубною мрякою її темних непроглядних лісів; з її вимираючими від непросипного пияцтва і неробства невеличкими селами і посадами; з її хаотично забудованими, ніколи невмиваними містами, де химерно єдналася новітня помпезність із вбогими задимленими хижами, які збереглися невідомо як із тих призабутих, доісторичних часів, коли могутня Імперія ще тільки намагалася зіп’ятися на кривенькі ноженята навіть на своїх історичних землях, коли ще тільки зароджувалась у неї маніякальна месіанська ідея виходу за свої кордони для святого і щирого благодійництва, як вона сама себе й переконала, серед інших народів. Тільки сусіднім народам, що потерпали від її турботливого опікування, або й зовсім щезали в минулих часах від міцного стискання її дружніх обіймів, тим народам незрозумілими були її месіанські поривання із кривавими діями в постійних прагненнях привчити поневолених до своїх звичаїв, а головне – до активної участі в перебудові всього іншого світу на свій кшталт. Дорогенькою і моторошною була для підданців Імперії ця забавка, отака хвороблива і невиліковна манія панувати світом, якої вона не позбулася і досі, хоча і змушена була звузитись у своїх кордонах, як вона гадає, тільки для перепочинку, на недовгий час. Імперія за всі століття невгамовного розвитку, постійно кидала свої збройні спеціальні загони то в одному, то в другому напрямку – на придушення повстань і заколотів в колоніях на своїх околицях, голодних бунтів посполитого люду на своїх кревних теренах, заворушень в’язнів у численних концтаборах, які порозкидувала вона на неозорих рівнинах вздовж холодних берегів непривітних північних морів... Додому, гай-гай, як же закортіло повернутися до рідного дому, до своїх безкрайніх степів, до вечорових голосних переспівів з кутка в куток у батьківському селі… Яке ж воно там сьогодні? Чи воно таке ж несхоже на проминуле вчора, як і я несхожий на того веселого і співочого молодика, який так стрімко втік від споконвічного без прощання, без вибачення і тому – без прощення?.. Не у прощенні справа... Чи впізнає там хоч хто-небудь мене, чи я впізнаю хоч кого-небудь з рідні, чи з давніх друзів, а бодай когось і з недругів давніх?.. “...розгубив непомітно усіх ворогів, тому й друзів у мене наразі катма...”.
Колись, збираючись на навчання до університету, я почав умовляти свого однокласника податися разом, бо я щиро вважав, що він обдарований Богом на поетичне вміння щедріше за мене. Усміхнувся товариш загадково на мої панегірики, на мою пропозицію, а потім проказав кілька рядків експромтом, немов пояснюючи мені своє небажання відриватись від прабатьківських степів: “Я - пастух, в мене втомлені ноги та пилок полину на вустах, я зорі, що падають край дороги, мовчки пасу по своїх степах...”. Усміхнувся і щиро затис у своїх обіймах, бажаючи мені здолати вершини вселюдського визнання...
Так вже сталося, що не було в мене більше змоги побачитись із ним. В листах до батьків, поки вони були ще живі, я передавав для нього свої вітання, дещо про нього вони відписували у своїх кострубатих повідомленнях. Хоча, що вони могли мені повісти про поета, а сам він до листування був не схильний... А потім і цю ниточку обірвав жорстокий перебіг часу... Де він, мій давній однокласник, чи живий, чи при здоров’ї, чи впізнаємо один одного, а як впізнаємо, чи буде про щось побалакати?.. Може, підемо разом на берег ставка до підвечірнього шелесту очеретів, до зеленого шумовиння старих верб, що полощуть безжурно своє віття у жовтуватій, від глинистого узбережжя, воді ставочка, присядемо на давні чорні колоди, з яких колись закидали вудки на карасика чи коропчука, хильнемо по одній, другій – посидимо, помовчимо про посіяне і

читати