Завантажити

походження просто надавав до іміджу вправного державного діяча ще й приємного шарму. Скільки він здолав перешкод і протидій за ці непрості десятиліття, переконуючи постійно у своїй лояльності до Імперії всіх своїх можливих і неможливих опонентів, навіть нечисленних приятелів, скорше співпляшників, які не мали права здогадуватися про його далекосяжні плани, але найбільше йому доводилося переконувати постійно самого себе у правоті наміченого шляху вгору – тільки згори, з Найвищої Гори, можна дати волю усім поневоленим народам останньої на Землі Імперії, яку справедливо нарекли ближні й далекі сусіди Імперією Зла за її нестримні бажання запанувати у всьому світі, за її жорстокі й нелюдяні вчинки, навіть до своїх підданців, для здійснення омріяної мети, за її настовбурчені субперзброєю кордони, що звалися Залізною завісою між добром і злом...
В чужому оточенні, посеред злого середовища треба було тепера щодня не бути самим собою, постійно зображаючи перед колеґам себе кимось зовсім іншим, наче той, справжній, що вже давно викінчився і пощез невідомо де... Попервах не все вдавалося. Ні, слова він і раніше міг добирати залежно від середовища, але очі, м’язи обличчя – як привчити їх до нейтрального сприймання ворожих слів, ворожих дій, всього ворожого неґативу. Як не важко, скрутно, сутужно було попервах, але всупереч всьому
знайшлися у нього сили жити, виживати і діяти для досягнення окресленої ним світлої мети – “я нервів уламки затискаю у п’ястук, аж нігті біліють синьо...” Досяг...
Пролетіли численні зими і весни, промайнули роки – зосталися якісь незначущі дещиці із буденної метушні в мерехтінні спогадів, на які, щоправда, ніколи не було змоги чи хотіння знайти вільний час, бо навіщо перебирати оте сміття, вишукувати отам добре слово, світле поривання чи безкорисливий вчинок. Для чого копирсатися у звалищах років, навіть у білих рукавичках, наражаючись на гострі неприємності, брехню, ницість, блюзнірство, які були його вимушеною маскою, що попервах стягувала м’язи обличчя, завдаючи нестерпного болю, аж поки не звикла шкіра, а поки не приросла та маска назовсім? Іноді щось і небажане навідувалось до нього у снах, щось хотів серед них і сам пригадати, коли занурювався до єдиного заповітного сну, але цеї ночі втекли від нього й приємні сновиддя, щезла впевненість в правоті діянь і думок, поховався по темних кутках вишколений спокій, якась тривога причаїлася натомість в тих присмерках – коли підняла його так нагло, безцеремонно з теплого ліжка безмовна і безкінечна ніч, яка зупинила тільки для нього навіть стрімкій до сьогодні лет часу, безупинний, незворотній...
Сьогодні він прокинувся із зволоженими очами від щемкого жалю до себе. Давалися взнаки його літа, згадалося, що і батько, і дід ставали надто чутливими і слабкими на сльозу на схилі своїх пережитих років, покладених як цеґлинка на цеґлинку на густому розчині власних принижень заради зміцнення чужинецького ладу на своїй землі, про що вони іноді дозволяли собі стиха прохопитися незлим лайливим словом і то – після чарки чи й доброго келиха домашнього вина серед своїх кревних за надійними глухими стінами спадкоємної хати – малої фортеці свободи, але про тую свободу ніхто з чужих не мав права і на здогад. І після того келиха, або ж і двох, страшні вороги поступово дрібнішали, відступали кудись осторонь, перетворювались на попелясті кубла туману, який, повільно опадаючи на зелені луки крапельками ранкової роси, гинув згодом, як сходило сонце. Полум’я святого гніву, що було спробували скинутись вгору, тої ж миті загасали, поступаючись місцем для проявів щемких сантиментів, проте не прояви хмільної чутливості витискували з очей дрібки скупих сльозинок, а вони самі вже скочувались поволі просто так, мов знехотя, по щоці глибокими рільничками зморшок тоненьким, як срібна ниточка, струмочком. Зітхнулося, бо чомусь виринув з пам’яті давній сумний епізод, коли постарілий батько, сидячи навпроти телевізора, мовчки злизував ті солоні струмочки, спостерігаючи одночасно із захватом за галасливою іграшковою стріляниною в простенькому невибагливому сюжеті псевдоісторичної мелодрами про мужніх, вправних і дотепних лицарів – захисників простого люду в якійсь далекій нереальній країні. По той бік екрану, у вигаданому хвацькими авторами фільму задзеркаллі, гарцювали баскі коні, усміхалися незламним і непереможним героям білозубі, золотокосі красуні у розкішних бальових сукнях, поруч падали підтяті підступні вороги у сіру пилюку незабрукованого майдану, високо над їх головами, в блакитному безхмарному небі, сяяло сонце - перемагала Непідкупна Правда. Батько стискував свої сухенькі п’ястучки до синяви у нігтях й беззубо шепотів ні до кого призначені грізні, гнівні слова прадавніх проклять...
Він врешті покинув ліжко й підійшов до прочиненого в тиху і теплу ніч вікна. Травень підходив до свого кінця, але тут в імперській столиці весна багато пізніше переходила в літо, і тому каштани ще не порозкидували по зелених ґазонах своїх білих пелюсток з

читати