Завантажити

ніхто б і не здогадався шукати: я сам із своєї власної волі і навіть за свій власний кошт дістався майже тих самих місць, до яких потрапляли мої краяни під суворою вартою за судовим вироком, або і без вироку, що також траплялося незрідка в тодішній Імперії. Відправляли і край, після чого і рідні, а не тільки сусіди чи колеґи по роботі, забували про колишнє існування пощезлої людини. Інколи приходило на думку, що мій побратим, цілком імовірно, перебуває десь зовсім поруч, але не вільним заробітчанином за грошовим контрактом, як я, а вкалує, як усі ув’язнені, за колючим дротом заради виміряної наглядачами пайки їдла. Я про нього довгенько нічого не чув, мотаючись по городах і весях в найглухіших глибинках метрополії, немов той заєць, що круговими петельками плутає свої сліди у засніженім лісі чи полі, тікаючи від голодного хижого звіра чи від наїженого і зачаркованого інтеліґентного мисливця. Головним завданням, яке сам собі поставив, було залишитися на волі і зберегтися для рішучих дій, коли на те прийде слушний час. Всі ці роки я намагався якомога рідше листуватися з ріднею, аби не підставляти кревних під небажані неприємності з наглядовими орґанами імперської влади, або, якщо висловитися чесніше, не виставляти нікому на показ свої координати. Надсилав нейтральні листівочки з банальними квіточками, без зворотньої адреси, в яких коротенькими рядочками вітав їх, бажаючи усіляких гараздів, тільки з нагоди великих всеімперських свят, повідомляючи тим, що я живий, здоровий і, хвалити Бога, до сеї пори ще на волі. Постійно змінюючи місце проживання і роботу, набув кілька професій, а як їх не набути сільському хлопчині, хазяйновитого батька синові, який змалку був привчений до будь-якої праці із будь-яким знаряддям. Мав іноді зовсім непогані заробітки, але все те щезало миттєво, не затримуючись в жодній кишені, бо ж не було в мене потреби накопичувати якогось багатства без постійного житла, без родини, без мети... Глибоко законспірований, я вже не писав нічого – ні прозорої зажуреної прози, ні сумних з гіркотою ліричних віршів, ні палких статей під різними непримітними псевдонімами до нелеґальних видань протиімперської опозиції, бо ж усе, що спонтанно виникало по-первах в моїй голові, автоматично рвучися вилитись гарячими рядками на папір, усе, що ще породжувала стара звичка до творчості проти моєї волі, могло привернути до мене небажану увагу. Ні, я не міг нічого потаємного й заповітного довірити зрадницькому паперу, хоча, якщо бути відвертим хоч би із самим собою, то треба сказати і чисту правду – мною чи моїми нужденними скарбами, що повністю вміщалися до невеличкого дорожнього сумака, давно вже ніхто не цікавився: ні друзі, ні вороги. На жаль, поступово я втрачав одних і других, а згодом не стало кого й втрачати, ні поруч, ні в згадках – “поступово втрачав я своїх ворогів, тому й друзів у мене катма”... Інколи після доброї чарки на самоті я сміливішав і починав читати сам собі свою замасковану крамолу із тих невеличких схованок в глибинах своєї пам’яти. Але ж хіба то була крамола? В тих моїх химерних візіях і вигадках навіть натяк на якийсь протест почав ховатися у круто закручених образах та метафорах, яких я і сам іноді не міг пояснити й собі: - “ ...з чорного глинища спалених доль жовтий метелик уперто рвав натягнуті струни блакитного вітру...”.
Моє бурлацьке життя попервах майже не зачіпало мого здоров’я, видавався сам собі леґендарним вічним волоцюгою з давніх народних казань, що тиняється білим світом од його першого дня і буде тинятися навіть після його кінця в тій незнаній, прийдешній потому порожнечі, що прийде на зміну цьому світові, який не спромігся вижити за заповітами Творця. І не стало в того блукальця вже за кілька років ані поля із хлібом, ані стін із дахом, ані стежки своєї для самотніх прогулянок, ані шляху битого, яким мав би іти в довгій колоні однодумців... Рідний край щодня віддалявся і віддалявся від мого тіла і моєї душі. Єдиним ланцюжком, що якось з’єднував мене із далекою батьківською землею, був крихітний портативний радіоприймач, в якому всього за одненьку пляшку оковитої знайомий умілець зміг налаштувати приймання незалежних голосів на заборонених в Імперських землях її службою безпеки хвильових радіодіапазонах, через що їх не було в побутових приймачах місцевого виробництва, тому й глушіння імперськими спецслужбами тих вільних радіовисилань проходило на цих частотах якось мляво, абияк – більше для годиться. Але прислухатися до чужих радіоголосів було досить небезпечно, особливо для мене, тому доводилось поводитись із слуханням обережно, постійно ховаючись від будь-кого. А потім оці, здобуті із ризиком, шкідливі для Імперії новини, все почуте треба було носити глибоко в собі, бо ділитися такими речами не міг ні з ким. З того самого радіоприймача я і почув про наближення важливих перемін на далекій Вітчині. З дня на день мало статися на рідних землях саме те, заради чого я свідомо потерпав вже стільки неміряних років на остогидлій чужині, ховався, пристосовувся, мовчав із

читати