Завантажити

як тиха невгасна пам’ять, що маленька збірочка тремких із присмаком гіркотного смутку віршів, повних зовсім непритаманної молодим літам дорослої туги. Не було в подібних збірочках, які поширював тоді серед надійних людей знаменитий в ті роки “самвидав” – невеличкі й добре законспіровані опозиційні до влади незалежні друкарні, нічого революційного, але зажурі не було місця у державних видавництвах – народ при імперській владі “став жити краще, став жити веселіше”, як сповістив колись народові Вождь і Правитель, не ховаючи глумливого посміху під густими чорними вусами. Не могло бути тоді в мого залицяльника інших книжок – тільки окремі поетичні добірки зрідка проривалися на сторінки літературних журналів чи ґазет, і завжди викликали добрий поголос з одного боку барикад та нищівну критику з протилежного, через яку він і став добре відомим широкому колу шанувальників. Минуло вже вдосталь часу, бо пожовкли злегка сторінки тої збірочки, а може й такий вже був папір в самвидавівських друкарнях, що важко йому встояти проти перебігу десятиліть, проте не пожовкли і не забулися до сьогодні слова з того часу – деякі вірші з тої самої книжечки, чи з отих окремих публікацій часом передруковують відроджені і новопосталі часописи з нагоди визначних історичних дат чи національних свят, трапляються поетичні добірки і в антолоґіях поруч і нарівні з відомими й хрестоматійними поетами, а нещодавно я навіть чула по радіо, коли поралася на кухні, ліричну пісню на слова давнього, колись присвяченого мені, вірша – саме з тої книжечки, що пожовкла, постаріла як і я: – “Чуєш, кохана панно, останній день відійшов, і твій шепіт вчорашній вже не поверне моїх молитов”... Співав якийсь незнайомий хлопчина, несильним але проникливим голосом, перебираючи вправно на ґітарі струни, звертаючись, зрозуміло, вже зовсім до іншої панни, юної та прекрасної. Стало мені від тої журливої пісні одночасно сумно і світло, щемко і радісно – немов побувала ненароком у призабутих днях, усміхалася до себе, ніяковіючи від несподіваного подарунку і змахуючи зі щоки дрібненькі непрохані сльозинки...
Тривала довга ніч. Час неначе зупинився. Злегка шелестіли про щось своє під прочиненими до ночі вікнами старі каштани, що так швидко, просто на очах, повідцвітали цеї весни. Так було і того давнього травня, що сьогодні пригадується мені серед безсонної ночі. Згадалися ті дні, можливо, від того, що коли вранці вертала додому від Пророка, сталася, здавалось, незначна подія, яка спонукала до копирсання у пам’яті про давні роки, про моїх ровесників, які сьогодні зовсім рідко трапляють мені на очі, а як і втраплять, то впізнати їх вже несила. Ось, і цього ранку, після того, як постояла кілька хвилин біля пам’ятника і вже виходила зі скверу, потрапив мені на очі один дідуган із довжелезними селянськими вусами, який сумно і самотньо сидів на самій крайній до виходу зі скверу лаві, тримаючи на колінах невеличку шкіряну течку, настільки тонку і порожню, що було незрозумілим, задля чого він тягає її з собою. Праву долоню сховав за лівою вилогою піджака, тримаючи, найімовірніше, біля серця. Здалося мені, що він страшенно хворий, може і треба було тоді підійти до нього, поспитати, чи не потребує він якоїсь допомоги, але я не стала затримувати довго на ньому свого погляду, бо поспішала до кинутої вдома онуки, проте його сумні очі щось таке мені нагадали, щось дуже знайоме, хоч і дуже давнє. Мабуть, це і є тим, про що кажуть мої колеґи – ґалюцинація пам’яти, бо ж я його не могла знати ніколи раніше. А може, це був хтось із колишніх пацієнтів, яких стільки пройшло через мій лікарський кабінет за довгі роки служіння людям? Може так воно є, бо інколи западають у пам’ять деякі незначні й непримітні деталі, що пригадуються колись зовсім випадково... Повз мене пробігли двійко народних депутатів, поспішаючи до центру майбутнього дійства, ми стрінулися поглядами і я привіталася із ними, хоча ми й не були ніколи знайомі, вони відповіли теж якось машинально, скорше за звичкою до подібних вітань зі своїми вибрцями, проте звернули свою увагу більше на того старого на лаві, ніж на мене. Мені стало цікаво, а може цей дідуган теж якась видатна людина, що знайома навіть народним обранцям, які, проте, швиденько вже подалися далі від того старого, бо й їм він не нагадав нікого, але я знов зупинилась на коротку мить і вдруге озирнулась у бік тої лави, намагаючись своїй зацікавленості надати хоч-якоїсь делікатності, тільки старий у відповідь подивився зовсім байдужими, зовсім відстороненими очима, той позирк пройшов повз мене, в нікуди, а потім дід враз, якось незграбно, підвівся зі своєї лави, мовби підстебнутий моїм повторним поглядом, і швиденько подався зі скверу у бік най ближньої станції метро, міцно тримаючи під пахвою невеличку течку. Виявилося, що нам із ним треба було йти в різні сторони... Я поверталася додому поволі пішечки, а назустріч мені все йшли та йшли люди, які простували до пам’ятника Пророкові...
Відігнала від себе спогад про той сумний погляд старого

читати