Завантажити

було не до сновидінь, сама болюча дійсність була поруч, спинилася проти нас, мов на осонні сяяли всі її складові, кидаючись нам в очі…
Хтось із нас першим вимовив зрештою гнітюче слово – злам... Може і не вимовив уголос, може воно прийшло одночасно кожному з нас на думку в обважнілих головах... Сталося... Закортіло скінчити ганебне самокатування і розбігтися по домівках, але серед глибокої ночі вже не ходив поснулим по святі містом ніякий муніципальний транспорт, навіть не чулося з-за прочиненого до тої ночі вікна нічиїх голосів чи шурхоту коліс випадкових поодиноких автомашин, а сідати за кермо власних було необачно після такого задовгого чаркування. Лишалося одне – чекати, поки промине, поки пощезне ця безкінечна ніч, яка застигла так нагло, яка мовби зупинила хід часу, якого ніхто і ніколи не міг би спинити, це тільки з давньої леґенди вживаємо інколи вислів – “Спинися пречудова мить!”. Повторюємо без думки про те, що за здійснення цього бажання треба розплатитися неповторною своєю душею. А хтось намагається спинити час для нас, хоч ми того не просили!... Ми, здається, так і не перекинулись досі один до одного жодним живим словом, бо як всілися звечора за своїми столами, то продовжували тільки мовчки чаркуватися і вдивлятися запитально до завіконної ночі, до сяючих на чорному небі во славу Творця зірок, намагалися старанно спокутувати свої випадкові прогрішення, поволі колупаючись у проминулих стрімко днях і роках, ізнов чаркуватись, стиха зітхати і, зрештою, дивуватися мовчком нескінченості цієї ночі... Після того, як головний у місті годинник відбив дванадцяту ночі, ми вже втратили лік часу, бо незмога було дивитися на завмерлі стрілки своїх дзиґариків, бо з таким самим успіхом можна спостерігати за підростанням трави на давно не кошених ґазонах...Лишалося одне – чекати, що ніч промине сама собою, бо ж не може отак нагло зупинитися назовсім час, бо ж має зрештою прийдешнім ранком весна перейти у літо...
Сьогодні ми прийшли до пам’ятника майже першими з радісним відчуттям того, як славно розпочинався гарний весняний сонячний день після короткої незлої нічної грози, яка тільки й зробила, що освіжила і омолодила зелені ґазони, листя старих каштанів; тішилися, що до цього, вмитого дощем, скверу дружно сходилися із прапорами і хоругвами святково вбрані люди, що вже шикувалися праворуч від Пророка хори, готуючись співати давні врочисті гімни... Ми оглядалися, розшукуючи серед учасників дійства друзів і просто знайомих, відповідали і на привітання зовсім незнайомих людей, було приємно, що вони всі добре знали нас в обличчя. Ми їм потискували руки, усміхалися завченими дружелюбними усмішками кандидатів у депутати парламенту, намагаючись це робити щиро, по-братерські, і вітали усіх зі святом, а зараз спало на думку, що не тільки з поминальної учти вміємо робити свято, врочисто згадуємо й давні трагічні події, наші поразки, забуваючи інколи перемоги й переможців. Раптом впала нам в очі одна літня, але чимось іще дуже приваблива жіночка. Вона вже виходила зі скверу та зупинилася біля останньої лави, на якій сидів самотній дідуган з довгими селянськими вусами, схиливши сиву голову до немічних грудей. Щось було у цієї непоказної жіночки такого, чого не можна вимовити словами, що притягло до неї нашу увагу – гідність, вроджена шляхетність... Вона так дивилась на того старого, схожого на п’яничку, немов згадувала про щось дуже давнє, та ніяк не могла пригадати. А може, вона спинила на ньому свій погляд із простого співчуття до підтоптаного роками і, мабуть, дуже хворого чоловіка. Отак вдивляються у своїх пацієнтів досвідчені лікарі старого медичного вишколу. Але і нам здалося, що ми колись зналися із тим драбом, з тою ймовірною лікаркою, але де саме і коли ми стрічалися, не було часу згадувати, бо вже кликали нас ближче до трибуни розпорядники урочистої маніфестації, та і ті двоє швиденько подалися геть, кожен у свій бік, кожен у своїх справах. Дід шкутильгав повільно, ледь переставляв ноги, мовби не хотілося йому віддалятися від святого дійства, що невдовзі мало розпочинатися, але щось не давало змоги і зостатися серед людей. Не було в нас часу підійти до того діда на двійко слів співчуття чи привітання, а, може бути, саме дружнього слова не вистачало йому в сьогоденній самоті. Вочевидь, ламало його життя не менше, ніж будь-кого з нас... І ми подалися до трибуни, гукаючи за собою старого письменника, який втрапив до полону студентської молоді. Славний чолов’яга, відомий своєю мудрістю, своєю щирістю. Навіть попередній режим з усіма своїми каральними орґанами не зміг, не насмілився письменника до кінця доламати і примусити віддано служити Імперії. Можливо, що він міг би стати сьогодні отим Провідником народу, якого ми ніяк не могли обрати серед нас, але втомило його непросте життя, не прагне він зараз ніяких посад громадських чи державних, добре, що хоч інколи згоджується старий до участі в подібних всенародних дійствах... Ми підняли черговий раз свої склянки над ґазетою, що була в нас цього разу

читати