Завантажити

було серед нас і визнаного усіма єдиного Провідника, а якщо починав хтось вирізнятися і підніматися над іншими нами, то різними правдами та неправдами він ізнову ставав рівним з усіма, або й зовсім сходив з дистанції. Більшість з нас продовжувала мітинґувати на площах і в парламенті, а дехто згоджувався з пропозиціями єднання з владними структурами в ім’я національного порятунку на роботу в уряді, але то виходило на потребу тільки правлячим в нашій молодій державі старим кланам для надання демократичного антуражу лупленим фасадам не перебудованих пірамід влади. Вони дійсно на якийсь там час приймали до свого панівного кола то одних, то других окремих представників національно-демократичних партій і, братаючись на телевізійних екранах, призначали міністрами, скорше, не як однодумців, а як тимчасових попутників... І було то великою брехнею і оманою з обох боків. Для пригашення революційного запалу нових лідерів, чи для нейтралізації твердої позиції відомих здавна опозиційних діячів, існувало безліч варіантів, аж до призначення Надзвичайними і Повноважними Послами в багаті країни. І хапалися братове за те право поїхати представляти іншим державам свою, наївно гадаючи, що можна реально залишатися на передньому краї боротьби на рідних теренах, одночасно перебуваючи на іншому боці земної кулі, навіть гідно репрезентуючи отам молоду свою демократію, миролюбну і дружню до всіх сусідів, навіть до колишньої своєї імперської метрополії. Гонорово їхали, віддаючи вдома поле бою тим, хто і за Імперії обіймав керівні висоти в своєму краї, або, навіть, товкся десь на високих посадах в імперських канцеляріях, та, бачте, прокинулись синівські почуття до материнської землі, до батьківського краю, повернулися вони додому задля розбудови своєї держави. А наші братове звільняли їм місце на рідних теренах, бо були у захваті від того, як ті колишні служаки Імперії щиро сприйняли омріяну свободу, як вони враз красно заговорили по-нашому, з якою гідністю і наполегливістю вони відвойовували від Імперії колись загарбане, вкрадене і потоптане наше історичне минуле, як... Багато різного “як”, проте як в старій приказці – “хотілося зробити краще, а воно сталося, як завжди”. І нікому не приходило на думку, що ці нашвидку спечені демократичні патріоти, зберігши у своїх чіпких руках законодавчу, виконавчу і всіляку іншу владу, не можуть бути такими вже бездарними та недосвідченими в питаннях управління економікою країни, розвиток якої загальмувався настільки, що починав іноді ремствувати посполитий люд, зітхаючи за чаркою: - ”А за Імперії жити було краще, веселіше... Бо ніхто тоді не шукав собі роботи, а вона шукала людей... І було її вдосталь, хоча платили за неї мало, проте вчасно, й на хліб стачало...” Де тая причина, що тупцюємо на місці, хоча неспинно йдемо вперед, вперед по кривій, то й топчемо вже по котрому разу свої сліди, кружляючи зачарованим колом, і ніякими зусиллями не спроможні розірвати ті чари?.. І сяє над нашими головами те ж саме сонце над головою, та сама земля під ногами тих самих людей, що так довго чекали і врешті-решт отримали жадану свободу, але... за вікном зупинилася ніч. І не було ніякого полегшення від гіркуватого трунку, який не приносив жаданого хмільного відчуття тої полегкості в наших душах, що негаразди наші дрібні і не гідні великої уваги чи отакого болісного препарування власних вчинків, бо все йде пречудово, як ми і мріяли на холодних і голодних засланнях в чужині, яка на сьогодні така далека і майже ірреальна, а наше саме світле майбутнє ось воно – зовсім поруч, ось тільки пережити оцю задовгу ніч і можна буде дотягтися до нього власною рукою, навіть помацати – яке ж воно наблизилось майбутнє – тепле, сите ще й світле...
Величезне місто спало сном праведника із усіма його праведними городянами, навіть якщо хтось із них і не приходив цього дня хоч на хвильку до Пророка, він усе одно серед своїх снів уважав себе, чи тільки намагався вважати, справжнім праведником. Якщо забагато знаходиш для себе підстав бути чи хоч називатися зовсім безгрішним, серед ясного дня важко комусь розібратися в щирості твоїх арґументів, проте у нічних снах нема змоги сховатись за свою щиру усмішку чи за чужу широку спину – доводиться каятись за оті, навіть ніким не помічені вдень, але наявні щоденні гріхи, грішки, огріхи. Це білого дня ми можемо не помітити чи не впізнати, чи замовчати правду і навіть збрехати просто так, за звичкою, хоч і буває зрідка, щоб тая брехня творилася во чиєсь спасіння, але хто може тут бути судією? І хто, крім Всевишнього, може відрізнити брехню від правди в людини, що зайнялася великою політикою? Ще буде час і буде кому видсіяти хлібні зерня від полови... І чого тільки не зробиш серед білого дня, коли ми можемо не помітити випадково, чи навіть свідомо не впізнати найріднішу колись людину, вимовити спересердя неґречне слово порядному чоловікові, невимушено потиснути руку якійсь падлюці, скоїти багато чого подібного, за що маємо спокутуватися серед нічних снів. Та цеї нескінченної ночі нам

читати