Завантажити

Нам було сьогодні важко, безрадісно. Ні, вдень все було як має бути, негаразди припхалися на наші голови, як щезло сонце і на місто впала темрява, а навколо нас уповільнився плин часу до того, що ніяк не могла скінчитися ніч, як не кінчалося і питво на наших столах... Ми засіли посумувати разом майже зразу після закінчення величальної імпрези біля пам’ятника Пророкові. Подалися просто до Університету, на свою катедру, вмостилися за робочими столами, коли ще тільки почалося сутеніти. З вікна ще було видко пам’ятника з невеличкими купками людей, що сходились і розходились, про щось там гомоніли між собою, аж поки зовсім не смерклося. Увімкнулися на вулиці та у сквері ліхтарі, у тому тьмяному світлі були ще довго помітні живі постаті, від них зі скверу долітав до нас, стишений відстанню, відгомін журливих пісень... Але за тим прийшла оця чорна задовга ніч, начебто звичайна собі тепла ніч наприкінці травня, за якою мала вже скінчитися і сама весна, та було у ній щось загадкове і незбагнене, і не тільки у тім, що протиприродно уповільнився перебіг часу. Ми втратили пружність і раціональність думок, десь поділась поступово спроможність до жартів, до звичайних побутових балачок – ми сумували мовчки, бо вже й забули, коли ось так сиділи удвох без ніякої на те нагоди, без бажання йти на вулиці і площі, звертатися там до свого народу зі своїми палкими промовами. Якийсь стався злам чи надлам у втомлених душах і змарнілих тілах, або це й повелінням Божим було на те, аби ось так безвідповідально зупинитись, присісти і замислитись врешті над содіяним і несодіяним, озирнутися до сірої темені проминулих років і згадати молоді поривання, і знайти, можливо, якусь там підказку, а що нам усім робити далі. Хоча, більш непокоїло не “що”, а “як” робити свою справу, аби здійснилося те, на що було покладено стільки жертовних сердець...
Промайнули у вихорах щоденної колотнечі без відпусток і без вихідних вже кілька років нашої незалежності від Імперії, хотілося висловитись як на мітинґу “вибореної волі”, а сам на сам треба говорити ближче до правди – подарованої Його Величністю – випадком, збігом різних обставин, до збігу яких і ми прилучалися досить активно, підштовхували, наближали, проте сконала велична Імперія скорше від своєї пихатої самовпевненості і самозакоханості у свою примарну велич. Де правди діти – не були ми ще досить підготовленими до цього жорсткого випробування волею, владою, вірою в державницьку мудрість нашого посполитого люду. Носилися, гасали без перепочинку по всій розхристаній країні, намагаючись охопити своїми обіймами її всю, притиснути до своїх сердець, аби кожен почув його калатання, прагли дійти своїм щирим словом до кожного тепер вже вільного громадянина, говорили-балакали, розсипаючи щедрі обіцянки та надії на краще життя на вольній, на своїй землі. Ми не кривили душею, ми не брехали, ми вірили своїм словам, бо не могло бути інакше після довгих років рабського приниження, бо звільнилися не окремі уяремлені люди – весь народ дістав волю. Проте говорити-балакати, як кажуть старі люди, то не ціпом у стодолі махати гарячого серпневого дня. Та й ціпом махають, як зберуть врожай, а до того треба поле зорати, треба зерня посіяти, треба посіяне порати, доглядати, зібрати, а вже потім – махати ціпом. А щоб хліба іспекти, теж не менше треба роботи переробити, щедрим потом ізійти... Господи, та збав нас хоч на сю ніч від мітинґового синдрому, від повторювання вкотре заяложених істин, хіба треба нам переконувати саме нас у чомусь, коли нема поруч ніякої авдиторії, жодного слухача поблизу, а ми говоримо і говоримо, щоправда, подумки... Якщо зупинився час, треба перепочити і нам... А щось таки сталося на сьогоднішніх урочистостях з нами, навалилася із нізвідки ще із самого ранку шалена гнитюча втома, мабуть, не стільки від перенапруження пережитих років, а скоріше від посталої одвічної проблеми, нагальної вже не тільки для нас – а що далі?.. Ми так довго тупцювали єдину тему – хто винний за всі наші страждання, замість нагальнішої, а що і як треба робити для ліпшого життя…
Сьогодні зовні все було як завжди, бо існував відпрацьований роками ритуал найсвятішої для нашого народу маніфестації у день поминання Пророка. Безліч людей з прапорами і корогвами, гурти хористів, квіти поодинці, квіти у вінках із стрічками і без стрічок, люди поважні, підстаркуваті й зовсім юні, малеча з батьками, військовики і цивільні, а найбільше було промовців, тому цьогорічна маніфестація відхилилася від узгодженого орґанізаторами наперед сценарію – надто затяглася у часі зверх всяких прорахунків на непередбачені обставини. Найгірше, що виступало безліч все тих самих балакунів, що жували свою завчену жуйку про одне і теж. Годі було від них почути якогось свіжого слова. Найсвятіші і найправдивіші слова від постійного вжитку втрачали щодня свою щирість, свою здатність зачіпати за сокровенне в людських душах. Згадуючи побіжно Пророка, наводячі цитати з його писань, з високої трибуни линули заяложені фрази про те, як ми

читати