Завантажити

героїчно зламали опір осоружної Імперії, як вона змушена була визнати свою поразку в оцій святій борні за свободу поневолених нею народів, про численні жертви, що були покладені на олтар віковічної всенародної боротьби за свою державу. Рвали повітря вже не одного разу повторені і добре завчені гучні, запальні слова про зрослу небезпеку, про навислу щоденну загрозу повернення старих порядків. “Не радий собака, що вбитий - ще й ногами дригає!” - у запалі вигукнув хтось із чергових промовців з трибуни і недвозначно махнув правицею в бік тої гидотної Півночі, де в столиці переможеної Імперії розроблялися підступні плани реваншу, якщо не через збройний напад, то через економічну експансію. Та мало хто підтримав схвальними вигуками чи оплесками те гасло, бо до нього давно звикли на усіх попередніх мітинґах... Зачовгали…
Це вже розпочиналося ще з тої весни, коли ми тільки-но повернулися на Батьківщину з імперських в`язниць, таборів і заслань одними із перших з великого числа звільнених оксамитовою революцією бранців, аби це не про себе, можна було б сказати відвертіше, без удаваної скромності – з когорти героїв. Створена колишніми політичними в`язнями, перша за довгі роки поневолення, леґальна опозиційна до тодішнього режиму партія ще не була чисельною, коли відбулися майже вільні вибори народних депутатів до національного парламенту взамін того, до якого депутати практично призначалися одноосібно від “імені народу” всеімперською владою на ярмарковому виборчому балагані з єдиним кандидатом “непорушної єдності” забамбуленого народу і владної партії. На наші вибори більшість виборців йшло голосувати ще за старою звичкою урядових закликів, але ми, не маючи особливих коштів, доступу до реклами, до чесного слова на радіо чи телебаченні, все-таки спромоглися створити досить пристойну фракцію в новому парламенті і були певні на рішучу перемогу на наступних виборах. Ми заходилися гуртувати однодумців, збирали всенародні віча, мітинґи, шикували народ у живі ланцюги через усю країну від міста до міста, по всіх дорогах через села і хутори. Народ виходив на наші заклики, бо хотілося кожному почути неуярмлене слово, рідну правду про заподіяну нам кривду усілякими зайдами і своїми манкуртами, про вільний поступ до кращого життя. Підняття біля столичної мерії першого національного прапору, освяченого в тисячолітньому прадідівському соборі, зібрало сотні тисяч городян, зворушені люди плакали від щастя, від почуття свободи, хоча у внутрішньому дворі мерії в той самий час стояли в очікуванні з наготованою зброєю каральні батальйони спеціальних поліцейських формувань, яких так і не змогла насмілитись кинути на народ вже знесилена влада, бо не було в неї певності – чи не повернуть молоді хлопці свою зброю в інший бік.
Говорили ми гарно, щирий запал наш доходив до людських душ і просто піднімав з колін звільнений народ, що позбувався страху, гуртувалися люди до рішучої дії, але потроху минав час – і сьогодні перед нами знову постали ті самі невирішені проблеми – як творити вільну і багату державу на руїнах колишньої боротьби за її незалежність? Ми всі ці роки повторювали і повторювали найкрасніші наші промови, постійно вдосконалюючи арґументи і добираючи вагоміших слів, але час балачок поступово викінчився, це вже було видно з висоти кожної трибуни, з яких ми зверталися до людей. Ми кожного разу сподівались, що на цей раз ще гучніше залунає над майданами тисячеголосне “СЛА-А-А-ВА-А-А!!!”, та непомітно згасав перший запал. Гірко зізнаватися, але не справдилися наші сподівання і сьогодні на святій учті біля Пророка, бо вже після другої години мітинґу люди втомилися і натовп почав рідшати, спочатку розходилися поодинці, а потім і групами потяглися городяни у своїх буденних справах, хоча на трибуні ще було досить багато бажаючих донести до народу своє слово, може, ще на пару годин, а може і більше. Вже не було тої єдиної, бо була вона першою на світанку свободи, нашої партії, їх стало сьогодні багато, і кожна мала право на спілкування зі своїм народом. Провідники партій, якими схожими вони не були б своїми проґрамами і статутами, завжди сварилися між собою до початку подібних об’єднаних дійств за право ведення мітинґу, за присутність на трибуні, за черговість виступів з тої трибуни. Не тільки з приводу подібної імпрези ставало поступово все менше і менше причин, підстав, поштовху, а скорше – справжнього бажання до спільних дій… Один Бог знає, а за що ми іще не сварились між собою останнім часом, бо ж ми всі були рівні у своєму патріотизмі, у своїй щиросердній любові до скривдженої Матері-країни та її Народу, у нестримному прагненні бути у найперших лавах будівників вільної, нової, демократичної Держави як великої і дружньої Родини...
Глибока ніч, і ми посеред неї насамоті продовжуємо наразі мовчки жувати зчерствілі штампи своїх палких промов, бо десь поховалися серед темені від нас більш чесні та щирі слова... Ми всі були занадто рівними, ми нікого не допускали до бути хоч трішечки рівнішим за когось із нас. Не

читати