Завантажити

(як її тільки не називали поети і політологи!), за якою змінилися кольори державного прапору, звучить тепера мелодія повернутого з підпілля величного гімну, від якої напружуються всі м’язи і випростується тіло, від якої може скотитись зрадницька сльозинка в колишнього каторжанина і в молодого хлопчини, котрий тільки починає розуміти навколишній світ... Що змінилося ще?.. Повернулися із заслання ми, повернулися сотні, тисячі таких самих в’язнів і засланців, відновлення незалежності нашої держави визнала не тільки безліч інших країн, але й сама гонорова Імперія. А що змінилося для простого люду, який так мріяв довгі роки про відродження незалежності?.. Комусь змінилося, один з них навмання набрав тільки-що номер нашого телефону з летовища, де тримає його цілу ніч безпорадна адміністрація постійними непевними обіцянками про близький відліт літака. Наш третій співрозмовник наразі сидів у барі для пасажирів бізнесової кляси на другому поверсі аеровокзалу, чаркуючись з незнайомцями, а потім чомусь озвався до нас, дзенькнув келишком о слухавку, дивуючись нашій присутності серед ночі за робочими столами. Він колись був нашим колеґою у парламенті, проте відійшов до великого бізнесу, не лишаючи собі навіть депутатства із парламентською недоторканістю, тобто надійного захисту від можливих наїздів владних і конкуруючих структур. Очевидно, має інший дах над головою, над своїм бізнесом, тішиться іншим прикриттям. Підкидає грошенят зі своїх прибутків тепера не тільки на наші видання чи на проведення політичних чи культуролоґічних заходів, перепадає ще декому. Зрозумів, мабуть, що треба яєчки класти у різні кошики – щось та збережеться, як прийде чорніший день... А робочим столом університетського професора, що вчить молоду зміну премудростям політичної боротьби і політичної толерантної поміркованості, навчає проґнозувати майбутнє, екстерполюючи препаровані події минулого, зітхає змучений безсонням чоловік, що сам сьогодні не може дати собі ради, не може відповісти і собі на своє нескладне, донеможна просте запитання: а що робити далі, з чого почати вранці, коли врешті решт зламається і пощезне оця вперта хвора ніч?.. Нам було важко, незатишно, сумно... Ми вкрай втомилися у марнім чеканні світанку, виснажилися спогадами і препаруванням своїх власних вчинків... За вікнами, у сонній тиші сплячого міста все ще нахабно хазяйнувала ніч, нагло користаючись з того, що десь заблукав у часових незворушних заметах світанок...
І в цій нерівній боротьбі з часом, який не те, що не пручався нашим бажанням якось його підштовхнути, прискорити його біг, а попросту був сам по собі, мабуть тому, що не помічав наших відчайдушних зусиль, тому і не намагався він нас здолати чи примирити з реальністю – він просто застиг, не звертаючи на нас жодної уваги... Відійшло поступово на другий план і не згадувалося вже нічого із щоденної буденної веремії: мітинґи, імпрези, палкі зустрічі з ворогами і симпатиками, баталії з журналістами, з їх диктофонами і телекамерами... Забулося і про каміння в нирках, про серцеві напади, про невигойні якісь інші хвороби, що причепилися до нас в холоді та голоді ще з тих гірких, але і славних одночасно, незабутніх років, коли ми гриміли кайданами у в’язничних карцерах чи відбували засніжне заслання серед тридесятка хат, що були складені більше сотні років тому із стовбурів могутніх модрин нашими попередниками, в тій, забутій Богом і начальством, імперській глибинці, де ще не було й, мабуть, не передбачалося в найближчі десятиліття наближення хоч би до відстані кількох десятків кілометрів яких-небудь елементарних ознак сучасної людської цивілізації – пошти, телеґрафу, залізничних колій. Під високим берегом звивистої річечки, над якою вросли в землю наші колиби, десь трохи ближче до води стояли такіж прадавні закіптюжені димом лазні, що протоплювалися по-чорному гарячими грубками, змурованими з ґранітних валунівців, обкатаних стрімкою течією лісової ріки. Вона широко розливалася перед коротким, проте часом дуже спекотним, літом, стрімко несучі до холодних морів крижані поля, які ламалися із страшним гуркотом, наповзаючи одне на одного з якоюсь нестримною жадобою зламати, переламати геть усе поперед себе, лишаючи за собою стрімку течію ріки, поверхнею якої ще якийсь час пливле різне сміття – копиці сіна, уламки невідомих дерев’яних споруд, різноманітний господарський мотлох... До наших послуг були незлічені лісові багатства: гриби, ягоди, кедрові горішки й багато чого іншого. Ми запасалися влітку цими дарами задурно на довгу зиму, де ночі були набагато довшими ніж оця нескінченна ніч... Ті ночі були довгими, але ж не такими голодними ніж в таборах за колючкою. Було для нас м’ясо в лісі, була риба в річці, але надто рідко долітали звістки з вітчого краю, не вистачало в нас паперу і олівців, замало було гасу для старовинних ламп, тому збиралися найчастіше за одним столом під однією лампою, нареченою чомусь кажаном. Вона висіла під чорною стелею майже над нашими головами, стиха погойдуючись в густих кублах

читати