Завантажити

зобідити тою правдою звичайних людей, таких самих як і я, але більш талановитих, більш постраждалих за недавнього часу від імперської влади. Писав, а думав, що не дай, Боже, хтось із них скаже мені, що він такого не говорив і такого не робив… В кожній попередній історії, в кожному вигаданому персонажі найбільше моїх власних вчинків як реальних, так і можливих, які не вчинив з різних причин, хоча й міг…
Ми сиділи за маленьким кухонним столиком удвох. Стара звичка – пережиток страшного імперського панування, коли будь-які відверті розмови могли точитися в тіснявій кухні, де щось шкварчало на плиті, капотіла з поганих кранів вода та розповідав про досягнення і здобутки імперської економіки пришпилений до стіни гучномовець єдиної загальнодержавної радіопроґрами. Під оце збірне шумовиння й гомоніли стиха люди між собою серед вечорових смерків про наболіле удень. Отак і ми сьогодні теревенили, а десь там, за вікнами нашої схованки, блукала між пожовклого листя пізня сумна осінь, десь там, у її привечорових присмерках, заблукали мої домашні, що мали б уже повернутися з мандрів додому, тоді припинилися б ураз наші товариські розмовини про ніщо, бо з його боку точився запальний монолоґ, а я відповідав зрідка тихими зітханнями з мовчазних спогадів, які виникали з небуття від того чи іншого кинутого ним займистого слова… А поки не було видно кінця цим балачкам, хоча і не можу нічим йому зарадити, нічим заперечити, бо він мій найдавніший, найвідданіший друг, товариш і брат, а де правди діти, просто єдиний, хто в мене лишився з тих прадавніх днів, саме єдиний, від кого отримував з Батьківщини листи у довгі роки безвідмовного служіння Імперії по різних її колоніях. Така вже мені дісталась стезя – волочитися по будівельних майданчиках величних імперських будов для наближення, обіцяного імперськими провідниками, найсвітлішого в історії всіх людських цивілізацій майбуття. Я, як більшість законослухняних підданців Імперії, жив тоді, а може живу і нині, як більшість вільних громадян нашої вже незалежної держави, подвійним, а то і потрійним життям. А хіба можливо бути однаковим за різних життєвих ситуацій навіть при іншій владі, ніж проминула імперська? Будь-хто поводить себе завше інакше – вдома, на роботі серед колеґ чи на тій же роботі перед начальством, на відпочинку, на мітинґу... Бог-зна, наскільки ми всі міняємось з переміною життєвих обставин, а що вже говорити-балакати при політичних змінах в країні проживання, ми ж-бо не завжди маємо можливість жити там, де народились, виросли, щось в глибинах нашої свідомості чи кличе, чи нагло штовхає на якісь дороги... Після втечі з рідного міста, від своїх кревних, від друзів і недругів, від галасливих колеґ і від затишку зелених парків, що зповзали стрімкими кручами до берега вічної ріки, я обрав найоптимальнішу норму поведінки в тій ситуації, що склалася, можливо і проти моєї волі, проти мого бажання, хіба зараз можна повернутися в минуле, навіть всього років на тридцять. Жив і працював так, як це робили усі навколо: не сварився ніколи з начальством, не сповідався колеґам про інше, потаємне, про іншу свою іпостась, і настільки дозберігався, і настільки довідхрещувався на людях від свого причаєного, що останнім часом у мене вже й ніякої певності не стало щодо наявності сьогодні отої іншої моєї іпостасі, навіть у тому призабутому для всіх минулому, наявності чогось іншого, потаємного від людського оточення. “Розгубив непомітно усіх ворогів, тому друзів у мене катма...” - записав нещодавно до свого умовного щоденника, умовного, оскільки після давніх подій і мого від’їзду з рідного міста за межі Батьківщини я спалив всі свої записники, навіть безвинне дружнє листування зі шкільними та студентськими друзями, оскільки не хотів мати зайвих клопотів ані собі, ані їм. Я вже ніколи більше не дозволяв собі занотовувати нічого такого подібного на папері потаємних своїх зошитів, оскільки автоматично спрацьовував набутий синдром інстинкту самозбереження – просто фіксував десь в глибинах пам’яті думки, які вважав крамольними по відношенні до тодішньої влади, з якими боязко було ділитися будь із ким. Мабуть, це було одним з найвищих досягнень Імперії, що її підданці змалку привчалися до самоцензури не тільки вчинків але і думок... І ніяких не стало у мене зошитів – я навіть після повернення додому не позбувся цеї звички і досі, живучи серед вільних людей в найдемократичнішій (хтось скаже, що то кпини, але ж так багнеться жити у найдемократичнішій!) державі світу, хотілося б, аби це було чистою правдою. Так вже вигадали говорити люди, стрічаючи й “нечисту” правду. Скільки їх тих правд?.. “На кожен випадок штани десь протирає чинник...” А я досі, як і в ті минулі часи, є таким чинником, чиновником, державним службовцем, що має плекати тільки одну єдину правду, і зовсім нову, якої вимагає вже інша – своя держава. А додому я повернувся порівняно вже давно – ще за кілька років до раптового розвалу Імперії за її ж наказом – серед великої групи спеціалістів на ліквідацію наслідків

читати