Завантажити

говорити, що то була його кара, що то був його тяжкий хрест, якого він у муках страшних мав нести повз шереги розлючених ворогів, аби зберегти хоч якісь залишки від великого спадку рідного народу, не дати йому пощезнути, розчинитися серед іншого. Тоді він бував гордим за те, що він не тільки береже і плекає рідне слово, а завдяки йому і таким як він слово його народу чують інші народи, навіть тоді, коли те слово славить імперську владу. Але перед самим собою і перед Богом брехати не можна… Після таких прощ йому ставало іще сумніше, бо не відчував полегшення від молитов, очевидно, що є і такі гріхи, за прощення яких треба не тільки молитися, але, насамперед щось таки робити гідного навзаєм. Тільки ось що бентежило його душу – чи можна взагалі навіть багатьма добрими вчинками і довгими молитвами переважити вічні муки і ганьбу навіть від одного поганого вчинку, хай навіть і стався він з наглого примусу, коли не було іншого вибору крім смерті? І скільки треба йому на те покаяння часу, і скільки йому ще відміряно років на це при його вже немолодих літах?.. Як стрімко летить час!.. Пора було вже і розходитись по домівках, але на диво не відчувалося ніякої втоми від безсонної ночі, від блукань вулицями нічного міста і зеленими парками над рікою, він був своїм у цьому гурті молодих і завзятих і почував себе від того, якщо не знов молодим, то омолодженим на десятки років. Письменника нестримно потягло до робочого столу, з якого неодмінно треба буде змести стару пилюку, а потім вже сісти за друкарський верстат… Він відчув, що з цього верстату реально піде у люди зовсім нове слово, водночас добре і зле, щемке і радісне – сонце вже піднялося над передмістям, за ним йшло гаряче літо, кінчалася весна. Вона зробила своє – розбуркала по зимі і землю, і людей. Він і сам неначе прокинувся від тої задовгої зими, серед холодів якої він завше підбадьорював себе вірою, що спиралася на грізні слова Пророка: “... бо сонце встане і осквернену землю спопелить!” Ще не все будяччя виполоне і не вся скверна спалена на рідній землі, ще стільки попереду роботи... Він ще відповідав на жарти молоді, сміявся із ними, пригадуючи для них прадідівські байки, але й відчував разом, як вже полонять його нові слова і нові настрої...
Вони ще довго йшли, вертаючись до центра міста після зустрічі сонця, яке все вище і вище ставало над їхніми головами, проходили тихими парковими алеями, ще напівсонними вулицями, на яких вже почали з’являтися перші перехожі, перші автомобілі, бо місту треба було ставати до роботи, скінчилося і це свято... Студентський хор продовжував на ходу наспівувати неголосно, невтомно перебираючи свій нескінченний репертуар, аж поки всім гуртом не дійшли до його дому. Ще трохи погомоніли, а прощаючись, проспівали разом останню величальну пісню голосно і з такою щирою пристрастю, що одне за одним прочинялися до них вікна, за якими прокидався люд…
На вулицях людей і машин ставало все більше і більше, ранковий гамір посилювався, віщував, що столиця розпочинає новий робочий день, бо свято вже скінчилося, бо проминула по святі і ця коротка і добра ніч…

Післямова (спроба саморецензії)
“... відбули барикадні бої, померлих із вечора революцій...”
-Тепера твоя душа задоволена, ти почуваєш себе на висоті - зробив свою справу, очистився, розіклав всі свої гріхи та огріхи на близьких і далеких, навіть поділився із ними вигаданими своїми і привласненими здобутками, можеш ходити між людей із високо піднятою головою, не ховати очей від сорому, навіть серед ночі вже ніщо не вламується і не ломиться до твоїх снів, ти щоранку відтепер прокидаєшся бадьорим настільки, наскільки тобі дозволяють твої ж таки роки, і ніщо, геть ніщо не бентежить, не муляє, не створює дискомфорту, і ти, друже мій, серед нас єси самим звичайним героєм із тих давніх часів, ти самий звичайний герой і сьогодення, бо хто ще так зумів би проаналізувати державні і міждержавні події, слова і вчинки відомих і невідомих людей, дати їм належну оцінку з осяйної висоти найвищого і тому незалежного ні від кого судії, якщо не ти, тоді хто?... Так? - Він ось так говорив і говорив, повторюючись, а частенько і відхиляючись від обраного ним самим головного напрямку розмови, хоча, гадаю, не було у нього ніякого приводу для подібного навального препарування прочитаних наразі сторінок. Але так сталося, що він прийшов до мене під вечір вже добре кимось накручений, навіть не скинув трохи зволоженого осінньою мжичкою свого плаща, всівся навпроти мене і розпочав свої палкі імпровізації. Вже пішло на другу годину, як він говорив майже без передиху, тримаючи в одній руці надпиту філіжанку з охололою кавою, а в другій давно згаслу сигарету, ставлячи ні до кого запитання, на які сам і відповідав наступними, одночасно дивлячись просто на мене, не дозволяючи мені відвести очей від його невідчепного погляду... Якщо бути щирим та відвертим, то я і сам не у захваті від написаного мною, бо й досі не знаю, як мені казати правду, тільки правду і нічого опріч правди, не

читати