Завантажити

якомусь часі індивідуальні та групові заяви щодо підтримки такого вчинку, потім минулося, з’явилися інші можливості для проявів гучного прощання з осоружним імперським минулим...
Сонце вже показало свій гарячий краєчік над далекими дахами спальних районів міста по той бік ріки, студенти ізнову заспівали давньої веснянки про прихід нової днини, про час ставати до роботи. Він тихо підхопив оцей прадідівський мотив одвічного оновлення природи після довгої зими. За імперських часів існував досить жорсткий реґламент з переліками дозволеного та, окремо, не дозволеного для читання, співання, говоріння. Ця веснянка була із забороненого реєстру, останнього разу він чув її привселюдне виконання студентським хором років із тридцять тому, коли той хор співав її на учті біля пам’ятника Пророкові. Та учта запам’яталася на всі роки – наступного дня розпочався черговий вибух імперських репресій проти національно налаштованої інтеліґенції. Скільки тоді пощезло людей, скільком було зламано-переламано долю... Йому доводилося брати участь не тільки в різних громадських але й в урядових комісіях з розгляду справ невинно засуджених Імперією людей. Багато з них поверталися до життя, багато поверталося тільки у свідомості народу, бо самі вже не повернуться ніколи... Із тих, хто вертався, далеко не всі ставали до якогось живого діла, було серед них забагато людей хворих і втомлених, або і геть збайдужілих до всього. Вони навіть не могли пояснити й причин, що підштовхнули їх до повернення на рідні землі, може, пам’ять про зариту десь на батьківським обійсті пуповину, може, тепліший, ніж в імперських землях, клімат, може, спомини про світлі юнацькі роки, може... Але люди верталися, верталися не тільки з глухих провінцій імперської метрополії, де навколо були злидні, холод і голод, чуже й недоброзичливе до інородців оточення. Верталися і з багатих країн потроху колишні політичні еміґранти та випадкові біженці, яких туди позакидало буревіями останньої великої війни. Але за прожиті на чужині десятки років, коли далека і недосяжна Батьківщина, яку надійно захистила від усього світу Імперія залізною завісою, уявлялася у снах і мріях втраченим раєм. Оскільки рай може існувати тільки поза реальним світом, вони поступово вкорінювалися до нових земель і звикали до ситого і розміряного по днях і годинах життя в добробуті. Вони радо верталися до мрії, а тут їх чекала сувора реальність – треба було працювати, тяжко і ненормовано працювати, виполюючи забур’янілі чужими будяками лани, тому більшість з них, вдовільнивши ностальґійні почуття, верталися ізнов до того краю, який став для них новою Батьківщиною. Дехто, в кого було вільніше з грошенятами, або мав менш пригаслі почуття до прабатьківської землі, підкидали зрідка доброчинні пожертви, немов подаяння злидарям біля церковних воріт, на допомогу різним фондам, творчим спілкам, лікарняним закладам, сирітським будинкам чи просто якімсь бідуючим в молодій державі мистецьким чи науковим знаменитостям. І ставало від тих щирих пожертв на душах меценатів світліше з почуття виконаного обов’язку перед своїми краянами, перед пам’яттю своїх прапращурів… Проте не так заповідалося у святій книзі книг меценатам і благодійникам щодо щирих пожертв голодним людям, бо ж тим нужденним, аби позбулися вони злиднів, треба дарувати не рибу а вудки, а може і неводи... Але і на тім спасибі, що не забувають рідного краю...
Старий письменник зітхнув і враз відкинув від себе буденні гіркуваті роздуми, бо святкове сьогодні все ще тривало. “Геть думи сумні!” - підхопив старе і невмируще гасло давньої поетеси, яку вважав за свою духовну вчительку ще із шкільних років. У національних школах за Імперії ці рядки вчили на пам’ять, бо інших вчити було заборонено. Він тільки згодом, коли вже став відомим письменником, отримав спеціального дозволу до архівів поетеси, що були надійно приховані та поховані до таємних підвалів. Щоправда, користуватися тим знанням у своїй повсякденній роботі в ті часи він не мав права, бо тодішня влада, допускаючи до прихованого багатства довірених людей, брала з них відповідні зобов’язання щодо збереження державних таємниць. А будь-яка думка чи навіть окреме задокументоване слово й маловідомішої людини, ніж та поетеса, яке могло кинути хоч невеличку плямку на сиерильну чистоту прапорів Імперії, ставало зразу державною таємницею. Інколи із запізненням вбачалась крамола чи натяк на неї вже у надрукованих книжках чи часописах, тоді вилучалося все з бібліотек і приватних книгозбірень. За порушення своїх приписів карала Імперія досить суворо і оперативно… Як стрімко летить час!.. Скільки там іще йому лишилося на житті зробити доброго і, дай Боже, розумного, саме того, чого він не міг собі дозволити у минулому? Останнім часом він часто у своїх молитвах просив Всевишнього вибачити йому не так за сподіяне, як за несподіяне, за довгі роки мовчання, бо майже все писане і говорене за старої влади було найтихішим його мовчанням, що і тоді він вважав своїм найбільшим гріхом. Письменник на людях міг

читати