Завантажити

старі меблі і прип’яті до них старі чиновники... Такі ж самі як і я, як і ти – із призабутого вчора, якому ось вже котру годину ми перебираємо з тобою кісточки...
- Про що з тобою балакати? Невже не маєш якоїсь пляшки, аби пом’янути літа молодії?..
“Ми знову юні як тоді, коли хурделиць ще не снили, ось тільки сніг із голови здмухнути не стачає сили...”; гірчить вже геть усе, бо час такий – із гіркотою...”
За прочиненим до тихої вулиці вікном пригасав ще один сірий день, за яким надходив до наших смерків ще сіріший вечір. Осінь опісля короткого бабиного літа завжди сумна й непривітна. Ще нескоро надійде зима, ще не ми не бачили на деревах ранкової паморозі, проте люди вже починають мерзнути на вулицях – не від колючого холоду, а від просякнутого сльотою циганського тепла. Дрібна мжичка час від часу зволожує купи опалого листя, тому і не чутно з двору його шурхоту, коли пориви вітру перекидають ті купи з місця на місце, додаючи двірникам зайвої роботи... Зовсім незатишно на зламі осені... Гірчить час... У хатніх присмерках двоє підстаркуватих парубків не змогли дочекатися жіночої уваги, тому мовчки жували холодну холостяцьку закусь, запиваючи її зовсім сухим червоним вином, бо на інше вже не стачало здоров’я, бо до іншого вже нехай береться нова ґенерація, яка зростає сьогодні під призабутими нами гаслами, яка має дістатися до керівного керма у своїй державі, і тоді їй неодмінно доведеться відмити від старого бруду наше обійстя, не ламаючи давніх стін. Аби тільки не знайшлися порадники зі сталими уявленнями з недавнього минулого, що нове можна будувати тільки тоді, як дощенту знесено і розкидано прадавнє...Мій товариш давно мовчав, бо втомився нападати на мене, оскільки не було з мого боку й найслабкішої спроби спротиву чи навіть захисту, бо його гострі шпиньки не завдавали мені ніякого болю, тільки провокували згадувати щось із призабутого часового простору, але все там було обгорнуте тьмяним серпанком, десятки очей проглядали через тую густу завісу, із зацікавленням чи подивом вдивлялися в мене, але вже не впізнавали знайомих рис на зморшкуватому моєму обличчі, бо немає нічого вічного – “щоб не затиснув до жмені - витече, щезне і зміниться”... Мабуть, дійсно як не повитікало, то випарувалося, але змінилося достеменно... Так, ми змінилися, до болісної сльозинки на щоці, до щемкої зажури в притомлених душах, але, дякувати треба Всевишньому, що побачили те, про що мріяли, зовсіи не сподіваючись на здійснення тих юначих марень... Дожили, дякуючи за це тим, хто не зміг дожити, але боровся...

“оголена пляшка серед вечірнього смутку, як роздягнута правда, про минулі без ранків літа”
І всупереч всьому, всупереч моїй втомі і моєму зламу, всупереч сірим дням і цьому сірому вечору, всупереч нашим з тобою беззмістовним старечим патяканням і суперечкам про те, хто з нас більше втомився, зламався чи навіть зневірився, є за вікнами наших домівок незалежна від нас реальність, яку ми вже не спроможні позитивно сприйняти. Може, що і від заздрощів до тих, хто її творить сьогодні, кому перемагати і утверджувати те, чого нам не дозволила свого часу зла доля...
- Доля?
- Гаразд, не чіпляйся за слова, не про те зараз мова. Хай фізики-теоретики сперечаються з філософіми про те, чи є час дискретним, чи може бути зворотнім, чи може спинитися, бодай на мить. Для нас він є простою річчю – іде своєю невпинною ходою і не дає змоги перемовити наново сказане, затерти чи спалити на попіл написане. Можемо замислитись і можемо покаятись, якщо у змозі оцінити неупереджено свої вчинки і навіть слова, які ми скрізь розкидаємо так необережно. Чи може моє чи твоє покаяння, навіть зовсім щире, щось змінити у вчорашньому – хоч би одненьке випадково вимовлене слово, що мало сумні наслідки? Нам не зрозуміти часом себе і своїх вчинків, де там судити когось, бо ж ми теж прожили своє життя як уся мовчазна більшість нашого народу, бо ж “ми, до кривди неохочі, брехали вдень, молилися вночі...” Нас мовчки із самого вчора обступили тісно ми самі, коли вже нам немає де подітись від нас таких самотніх і сумних... Ми – не тільки я чи ти, мій друже давній, “нас так багацько є..”. Я й сьогодні, обнімаючи при випадковій зустрічі когось із днів проминулих, не можу примушувати, силувати конкретну людину згадувати про її деякі давні вчинки, що спричинили моє довге мовчання на чужих берегах. Отримавши кілька разів хльоські аж вбивчі рецензії на свої вірші, надіслані чи передані з оказією до якогось часопису із мого тодішнього далека, я більше нікому про себе не нагадував, проте не припиняв писати, мій друже, бо то було тоді ще не в моїх силах. Ще не було цієї втоми, а був ще живим біль моєї втечі. Так, мене переконали, що нічого із того не можна було друкувати в ніяких часописах, а вони були всі однакові на той час. “Я все забув, але про людське око тільки в моїх очах застиглий подив сліпого кобзаря, що так хотів залишити на спомин людям і власний біль, і кривди заподіяні народи, та грамоти не знав

читати