Завантажити

спогад про майбутнє


*
попелище дикого степу
кінь не торкнеться копитом
там зрідка ще падають зорі
там спалену пам’ять прибито
зливами і снігами чорними...

попелище дикого степу
де і пахощів трав катма
і здичавілих коней іржання не чути
і стежину шукати дарма
до смутної покути...

попелище дикого степу
кураї відкотилися з вітром за видноколи
де пісню не доспівали і батько і син
там і попелу вже немає відколи
спалили давно і чебрець і полин...

попелище дикого степу
навіть до снів приходить чуже і нове –
давнє з пам’яти стерто й забуто
лише з підсвідомісти зрідка хтось позове
до спізнілої вже покути...



1.
в чорнім тунелі буднів
стиснутих кам’яницями вулиць
гуркіт і брязкіт старих трамваїв
наче відгомін
із наших прадавніх розмов
про ніщо...
в чорнім тунелі буднів
вже немає ніякої святости
і жодного дня святкового
для відпочинку
чи хоча б для продиху...
в чорнім тунелі буднів
ще не згасла остання надія
вийти на твій невгасимий вогник
що має мені світити на тому кінці
де приховано вихід
у рідні степи...
в чорнім тунелі буднів...

* * *
з кам`яниці на десятки поверхів
вузеньке віконце до широкого світу
в кам`яниці ніякого людського подиху
ні входу ні виходу
тільки самотній солом`яний дідух
стереже душ пощезлих
зникаючий дух
де ж оті душі поділись?
завіялись де?
отам
де ніхто скам’янілих не жде
на вільних вітрах
у безкрайніх степах
у шепотах срібної тирси
де серпанком прозорим століття зависли
над могилами
над курганами
зі світанками полум'яними
із жайвором безтурботним…
а в кам'яниці тільки дідух скорботний
і вузеньке віконце наче бійниця…
на десятки поверхів
над дніпровою кручею
кам'яниця
зі снами змученими…

* * *
лишень у тихих незворотних снах
час іноді легенько на минуле верне
на береги що оберегом обступили став
коли ще шелестіли давні верби
тим снам дістатись міста важко
бо височіють скрізь муровані застави
і не здолати їх ні лицарю-звитяжцю
ні неофіту
який зі степу тягнеться по славу...
камінні скрізь і душі і доми
і штучне світло розігнать не може ночі
бо ми спимо
і не спроможні стріти давнє ми…
бо вже такі –
вже скам'яніло неохочі…

* * *
нелюдський біль витримує людина
коли болить і тіло і душа
коли на ніч перейде днина
де місяць у дірках
так схожий на протертого гроша
і без думок поет мов молоде
та втомлене лоша –
словами перетятий
зрадою побитий
і зойк останній неба не дістав
пляшки порожні –
все розлито і допито
нема згуртованих шерег
немає лав
замулився і висох давній став...
та що старі ставки чи вічні ріки
коли вертає знов скорботний час
до витоків своїх
і мляво тягнуться за ним
бездумні просторіки
і кожен зболений за них...
стече туди молитва
і не замолений
останній гріх
разом краплинами стече
із попелища програної битви...

* * *
болісний уламок часу
у пригорщах терпких тисячоліть
що увібрала в себе найкоротша ніч
там пломінь свічки
в чорному свічаді
що віддзеркалює принишклу ніч
й тендітний подзвін молитовний
у стужавілій тиші наче подих
що тамує безвідмовна ніч
й мої надії безсоромні
сповиті у твоїх бажаннях
що спородили цю цнотливу ніч
де пломінь свічки
і тендітний подзвін
і мої надії –
усе лишень уламок часу
у пригорщах терпких тисячоліть...

* * *
і сумно стелеться по травах
і висихає в росах сон
у будь-яких моїх появах
завжди було
що сон – то схрон
душі зболілої прихисток
де сам господар береже себе
де не дістане і нечистий
де завше небо голубе...
суворий яв
коли роз’ятрений Ярило
пекучим полум’ям хапає –
щезає все
що тільки снило
в холодних хуґах
над розмаєм...
і навіть щем
як сірий попіл
змивається дощем...


Запах полину
Ігореві
Римар старий
і малий Римарук
розійшлися у часі навічно...
із забутої стайні
солому вищипує
не наїжений крук
і збивають дощі
здичавілі назовсім
порічки...
там іржа доїдає
останній вухналь
і тлумачний словник
як непотріб
геть його викидає...
та ж раптом –
у бляшанім авто
нікельована сталь
іржанням нового мотору
старе нагадає –
смутну і веселу
щирість забуту
гірку і солодку
кров із калини...
аж курява врозтіч
з доріг на покуту –
до смороду міста
знову долинув
і душу збурив не одну
запах смутний полину...

* * *
на гострі вилиці
вузьких вулиць
вилилась моя огида
до міського побуту...
зрощений на асфальті
під трамвайний брязкіт
навпомацки стежку топчу
до дідизни степів
і збиваю до крови пальці
під панциром черевиків...

Тоді я стану городянин
Коли мене весна прийдешня
заллє по горло донесхочу
солоною водою вулиць
що накопичили її у снігових заметах...
Коли мене прийдешнє літо
по вуха вчавить до асфальту
новітнього мого подвір’я
затиснутого у лабети кам’яниць...
Коли мене прийдешня осінь
сповити зможе вище брів
густим туманом від усіх машин
що вулиці заполонили вщерть...
Коли мене зима прийдешня
по маківку візьме всього
у крижані обійми пестощів
руками мертвих ліхтарів...
Тоді вже я назвуся

читати