Завантажити

історія
а біля родинного Вогнища
без утоми й спочину клопочеться
Мати усіх матерів
і щастя в її усмішці
хата
щезають усі революції
навіть коли і відгомін втихне
а
все куритиме пообідню люльку
гріючись на осонні
на теплій призьбі
правічний Дід
хата
над зеленими схилами
якоїсь сури чи росавки
білішої не було
і не буде...

* * *
заведено не нами найгучніші дзиґарі
що подзвін б’ють останньому століттю
поети спритні та цнотливі лихварі
вже подумки давно у новім розмаїтті
безглуздо в самоті шукати герцю
й гострити язика коли дзвенять ножі
а острах голками в холонучому серці
чи ми зустрінемо те завтра
на новій межі
якщо рушник матусин і прадавнє слово
залишаться в минулім забутті
бо вже іде ота розхристана онова
і б’ють дванадцяту всесвітні дзиґарі...
постійно б’ють
і час перебігає
і гасне лють
дочасно загасає...

* * *
хіба ж то дивина –
неквапно спроквола
всихала пам`ять нашої дідизни
вже із-під плугу не постане ковила
бо степ новий старому справив тризну
на поминках в туманах заблукали тіні
царів зі Скитії
що нині мов старці бездомні
коли вже перервалися часи первинні
і поспіль поточилися століття карколомні
кому ото тепер в дива
посеред сущих в цих степах донині
пожухлих наче листопадова трава
де крутиться курай з відсушеним корінням...
можливо то талан такий або сирітська доля –
що кожен з нас такий немов отой курай
як невагомі згадки в перекотиполя
осінніми вітрами гнані за далекий край
у пошуках чогось в чужому полі...

* * *
черевики важкі не підйомні –
я стою
запечатаний до асфальту
а повз мене течуть незнайомі
в розкішних манто і подраних пальтах...
я стою
я у часі застиг незворушно
як і час мій застиг збайдужіло
десь збирають толоки
тих різних подушно
а мене зачепити несила...
мій час віддзвенів і застиг
до іншого виміру скинутий наче
я тепера для себе стратег і стратиг
в самоті наодинці сміюся чи плачу
сам-на-сам посеред міської юрби
тільки тінню
прозорого пращура скита
і туркочуть нічийні тепер голуби
і проштрикують пір’ям цю тінь діловито...
десь в далекім степу іржання коня
та іскри гарячі з козацької ватри
а з пісні відлуння звідтіль доганя
тінь прозору
котра тепер вже нічого не варта
розгубила між люди дочок і синів
в самоті наодинці сміється чи плаче
причинна мов дійсність
і химерніша снів
як пам’ять холодна
як совість ледача...
тануть всі тіні мов сніг навесні
мов розриті могили зникають в степах
і як з того сну
повернутись мені
щоб у завтра онука нести на руках...

* * *
стара погорда і не зовсім зла
а навіть трішечки шляхетна
ховає біль душі
неначе мла
маскує неосяжність степу...
я тішусь
вічністю роздолля
я чую
скрізь прадавні голоси
у щирім шепті
тирси
полину
тополі –
а ким сьогодні ти єси?...
запит зайвий
бо я той
ким був
і ким я вічно буду
посеред перегонів часових
зневажу зайд і не сприйму огуду
ні вірних друзів
ні ворожих вартових
не прикидатимусь довірливим наївним
не хизуватимусь прадавнім родом
не загублюся в часових завіях –
я просто буду вічно серед тих
кого здавен зовуть
народом
кого створили ці степи...
але
ізнов старе але –
чомусь бентежить
і бентежать давні голоси –
а ким сьогодні ти єси?...

* * *
гримить над степом і до себе зове
а хмари такі навіжені
що гримить звідусіль сливе
степ ізнову стає зеленим
сон чи мара
чи прокинувся біль у ґенах
чи просто пора
степ зросити рудою із вени
далеч гримить і до себе вабить
а поруч голосно кумкають жаби
і змокрілі від крику заспрагло просять дощу
наче або й насправді
того не почую
під парасолем у чорнім плащу
вже під зорями сам шпацирую
сам
бо зневажений тими всіма
хто на різних узбіччях
хто як жаби в болотянім затишку
вічно ховають у рясці свої обличчя
і залишаються в залишку...
як же вони на всеньку округу
викрикують іноді радість у смерках затято –
лине крекіт з болота до лугу
що все-таки їх записали
нехай і в остаток
що їх ще не брали
на першу чи другу страву
що їм пожити дозволили навіть до завтра...
пусте
що із того вітер і дощ на славу
вже змітають змивають усе що варте
їхніх пісень стоголосих –
я вперто шукаю своїх
я вперто шукаю Майдан
де весною буяла засніжена осінь
я вперто іду до тепла
крізь дощі крізь туман
іду до прапорів єдвабних...
вже й не чую що десь
за моїми плечима
ще кумкають жаби...
за моїми плечима десь...
я іду бо впертий насправді
за моїми плечима степ
і пісня одвічної правди...
помпезні слова
і постава така героїчна
що стікає поволі сльоза
і хапає за серце відчай...
він мабуть над степом гримить
в коротку і болісну мить...

* * *
вже гусне в синіх сутінках
вино
загасли разом сонячні
розмови
і мовчки прочиняє ніч
вікно
і наші душі кличе степ
як Всесвіт
до онови

* * *
зітхнуло небо
під вагою ночі...
ледь ворухнувся
світлом схід...
і поточився морок
в захід неохоче –
хтось по росі пройшов
залишив слід...

* * *
здавалося –
годі!
бо все відболіло
як вже пережите

читати