Завантажити

все ще було попереду...
там
на дніпровою кручею
там
над Дніпром воскреслим
линуть і линуть лебеді...

* * *
зачарований
зачаркований донесхочу
покривало чорне
марно з мари зриваю
котра ніччю регоче
палючою
аж болючою
наче нічне кохання
що заплющило звабні очі
в солодкій знемозі
гейби щире
та скорше просто причинне
вичавлює піт і сльози
а на ранок з того маячіння
прийде похмілля
нахабне і гола
марно з марою змагатись
серед чорної ночі
яка довкола –
хіба ж порожнечу затиснеш
у п’ястук
сумну порожнечу пережитих літ
де пересушених днів перестук
і безкрилих бажань
нездійснений політ...
про що говорити з марою
не буде й відлуння з розмови
все вже пішло за водою
і треба усе починати ізнову
вертати до першопочатку
до крутих берегів Дніпра –
шкіру змінити
не тільки облатку
надходить пора...
зачаркований...
зачарований...
гусне в ночі мара...

* * *
небо чорне розчахнулось
спогадом
скотилась холодна зірка
на чисту долоню
в тремтінні застигла
спогадом
пече
пропікає долоню
холодний кавалок зорі...
вишневий пелюсток
із дому
зі степу...
десь посеред степу
хата
серед вишень білих
до щему
до болів у серці
спогадом
постала весна
цвітінням зав’южена
і розчахнулось
зболене серце...
зі степу долинула
пісня
спогадом...

* * *
із забутого дикого степу
увірвався раптово
протяг неначе вражий
в запліснявіле повітря
кам’яного склепу
кабінету поважного
де в чорному однострої
потерпало збіліле тіло
і терпла душа
розчахнута часом навпіл
ліва –
ще з Коша не одлетіла
права –
уже заллята зеленою піною хвиль...
вітер потрощив стіни
скинув стелю додолу
та не зрушив
і найменшого папірця
із мого столу...

* * *
душа двоїться без усякої вини...
а вже стає глевкою глиця
й ковильна сивина
вкриває золото пшениці
за неозорим степом
батьківськім предковічним
як дивина
встає стіна –
ото навально хмара наступає
несе з собою з Балтії дощі...
і я
у білому латвійському плащі
до могил козацьких припадаю...
душа двоїться без усякої вини
жене себе ізнову до вигнання
і поверта у попіл і дими
весни
вчорашнього і нового прощання...
душа двоїться без усякої вини...

* * *
підсковзнувся на звичайному посліді
їх забагато бавиться жартами нині –
жовтодзьобих зловмисників
обережності хлопа ніхто не вчив
як воно жити на міських тротуарах
де стерильним життя бути уже невзмозі
бути чистим наче весіння рілля
чи осіння стерня –
асфальти брудні й після миття
шампунем...

Звичайний день
день відійшов
поки що в недалеке вчора
усі великі клопоти з нього
здрібнішали і пощезли –
навіть згадати не можу
нічого...
нічого вагомішого
аніж попіл спалених віршів
про спалений степ
та ще одного “дякую”
кинутого недбало
випадковому перехожому –
він
весело простягнув запальничку
коли я шукав сірника...

* * *
недогарок згаслої надії
кинув просто під ноги
випадковим перехожим
що навстріч сунули хідником...
гадав затруть зачовгають на порох...
але звільнена
від переляканих пальців
розжеврілась козацьким сполохом –
усі кинулися врозтіч...
і я летів прожогом до холодної темені
лишень спина горіла
від іскор клятих
наздоганяючого вогню...

* * *
з дитинства прийшов
перед очі постав
в очеретах і вербах
перев’язаний став
переходив у ніч
шкультигаючій вечір
і дитинство приніс
у безсоння старече...


* * *
було без сумнівів опівдня
але
ні сонця ні обіду
і в небо
бились блискавиці
із гуркотом громи громадили
страхіття
над стріхами закляклого села
ні граду ні дощових крапель...
кудись
за обрій степу
повійкою тяглась пилюка
навздогін
із вулиць висохлих
штовхаючи мене у спину
мене – малого втікача...
ніде
нікого і нічого
та над усім
натомість порожнечі
мов зупинилась горобина ніч
посеред гинучого дня –
співали янголи троїсто
і супровід сопілок з очеретів
байдуже хрипотів...
єдналася земля із небом
до хмар палаючих
тулилася попалена стерня
згорталося сувоєм попелище степу...
а я нажаханий
тікав тікав тікав
слід у слід
тим колом нескінченним
хоч як мінялися
мої обличчя стать і вік –
все повертався на круги своя
малий втікач із мертвого села
посеред спаленого степу...

Хорал надії
Різдвяна ніч...
свічки тремтять
заплющено повіки...
пливе у просторі хорал за всі моря
щоб десь
розсіяні по білім світі
здригнулися безсмертні душі
чуючи биття
великого зажуреного серця
що в безнадії в небо б’ється
бо ж пусткою стає йому
чужа земля...
пливе у просторі хорал –
надія вороття
сліпа надія сплющених повік...
повік!
одвічно і довічно!
з усіх доріг
де пожаром походів
чіплялись за життя
зникаючі народи
і просто вже самотні люди...
не здригаються
мовчать
уперто стиснуті повіки –
скресання буде!
Буде!!
БУДЕ!!!
... пливе хорал –
останні ліки
тремтять свічки...
Різдвяна ніч...

* * *
пусте –
життя іще не пустка і не пастка
ще вільний степ у ковилах зелених
ще не змарновано любов на ласки
ще друзі озиваються до мене...
пусте

читати