Завантажити

–
ще не орати і не сіяти пшеницю
нам ще довгенько у незнане мчати
не озираючись на батьківську криницю
з першоджерельним холодком від м’яти...
пусте –
іще безжурно тут полощуть віття
у праставках прадавні верби
ще тільки починаються століття
ще не пройшлася світлим скверна...
пусте –
ще не зродилося хотіння і уміння
іще не зводили ні храму ні фортеці
іще не розкидали по степах каміння
йдучи на брата брат в кривавім герці...
пусте –
хотілося сказати знов і знов
і вільним степом ще безтямно мчати
але кривавить зраджена любов
і небо хмариться крізь чорні ґрати
і світлий спомин ні до чого
і на сьогодні на змахнеш рукою –
так пусте –
бо щось озветься з давнини святої
і мак із крови предків проросте
і вітер степом пісню понесе
нехай і тихо здалеку
але почую те
ледь чутною луною...
комусь – пусте
комусь – не те
я ж непокритою хилюся головою
коли беру в обійми
вільний прабатьківський степ...


* * *
не звалась Звізда Різдвяна
до колядників безголосих
що на миґах прохали сала
не впала й дощова крапля
на зоране вранці поле
і засіяне краденим зерням...
надходять нові часи
і зводиться зло ворожнечі
над проваллям старого звичаю
звідки ніколи ніхто не почує
навіть відлуння
чи з крику
чи з шепоту
чи з плачу
чи з мовчання...

Жахи ранкових снів
1.
обережно стежку намацує
ще не натомлений днем
промінь
ранкового сонця
листя ще тихо шепоче
відлунням минулих снів...
ідилію третього дня творіння
розриває громовий гуркіт –
сунуть на першоліс
залізні потвори
непохмелених лісорубів...
2.
плине ріка поволі
неквапом
аби не розчинити свою неповторність
у морі
брижі дрібні завмерли на плесах
заплямовані бризками сонця
високо-високо
чорна цятка завмерлого птаха...
ідилію п’ятого дня творіння
розриває громовий гуркіт –
залізні потвори сповзають з берега
будувати високу греблю
аби зовсім спинити річку
і заквітчані луки втопити
в зеленім болоті...
3.
серед степу
від краю до краю
шепіт шовкової тирси
ще зовсім юної і зеленої
ще жодна стеблинка не вкрилася
сріблом сивин
юнак із юнкою вдвох
серед безмежжя
стрічають схід сонця...
ідилію шостого дня творіння
розриває громовий гуркіт –
з-за обрію сунуть залізні потвори
орати
орати
орати...

* * *
це не шлях в парадіз
втікача
з пригаслого попелища степів
хоч парадно прочинено двері
до мене
дзвінких анфілад
і ніхто не стає на заваді
пройтися неквапно ходою
лискучим паркетом
проминаючи кожну кімнату
з нетерпінням чекаючи свята
в наступній...
тільки жодного свята
давно вже нема
як і світла нема
і чи буде колись
в цьому старому палаці
де суворі колони
і атланти сумні
в присмерках давньої самоти
де ніяк не сколошкає тишу античну
мій біг навмання...

неначе у вічному сні
всі мої поривання
закільцьовано в цьому квадраті
змурованих з мармуру стін
мавзолею для втрачених істин –
як звузився обрій
як шлях скоротився...
вже нема анфілад
так стислося коло моєї мандрівки
до квадрату малої кімнати
і я незабаром бігтиму колом своїм
ледь піднімаючи ноги над цяткою
що вбирає до себе весь простір
безкрайніх степів
і поступ століть
й тупцювання століть
поки
не спиниться час у знемозі...
це не шлях в парадіз
в пошуку істин на зламі епох
кільцюючи біг
у німотнім квадраті
нічийної вже кімнати
без жодного вже вікна
чи минаючи сотні палат анфіладних
де двері прочинені кличуть
вперед в закільцьовану путь
де немає кінця...
зупинись чоловіче
то не віче
з одної людини
що комплексує в самотній хатині
немов голяка серед степу вночі...
зупинись озирнись
це не шлях в парадіз...
озирнись...

* * *
видіння чорної жури
у чорну ніч ізнов
мені насниться
й неначе поруч
кволо втихне втомлена гроза
і згаснуть без громів
останні блискавиці
без онови...
за всеньку ніч
стекла лишень одна сльоза –
як істина
прийшла у світлім спалаху раптова
що ми ізнову нічиї
у спалених своїх степах
посеред пітьмі
що батьківські Боги не чують
вже нашу нову мову
якою молимось
чомусь у час досвітній...

про що?
за кого?
і навіщо?
коли втомилася гроза
омити нас –
підняти з долу вище...
коли остання витекла сльоза...
а вдень
на ярмарку вже штучних громовиць
п’ємо гуртом веселощі
сухими вже очима
коли на площах
у підніжжя сірих кам’яниць
регочеться із нас
усе нахабне і чужинне...

* * *
у сірім присмерку
нема ні дня ні ночі –
такий собі спинився поруч
невизначений час
що начебто і не чіпає не толочить
нікого з поміж нас...
а хто ж ми є
і чи живемо досі
у цім невизначенім часі?
ні не живем
ми нидієм у часі незворотнім
в якому штучне світло
мовчить мертвотне
між ледь живих думок...
усі віконниці забито без шпарок
здається
що для нас насправді час застиг
не зове не тягне в будучинь...
і я нічого вже не хочу
посеред присмерку
чи дня чи ночі
коли і світло наче неживе –
дисплей як сонце і як місяць
й водночас небо зоряне...
хоча
ні дня ні ночі –
коли і все і всі
зійшлися в маренні однім
бо ж
до вар’ятства ласі...
в

читати