Завантажити

піст

* * *
похилилася впала стеля
у попіл зотлілої хати
і недовго висіла курява
над пощезлим обійстям...
шкультигаючий час не присів
не спинився...
і душі наші
все рідше
виглядали із тої прозорої куряви –
на рік дев’ятий
по сорок років
а потім
і через століття
сподіваючись марно
срібних сурм

* * *
вітряків
обпалені крила
не зрушать старі жорна
переоране війнами поле
не зродить молоді зерна
зневірені
людські душі
не згадають й маленького слова
з пісні...
хатина
часом притрушена
сумує сама на порожній обійсті
сонце
дощі
вітер
мертве село тепер оминають
з імені його
остання літерка
горить
догорає...
Розпач
над степовим попелищем
білий птах –
може реквієм
а може і просто так...
навіщо шукати символи
яких вже давно нема?...
птах затулив зірки
білими крилами
шелеснула за нім пітьма
постукала в очі
хутко забиті
наче віконниці
хати забутої...

* * *
десь дістати зухвальства
і озвучити громом тишу степів
перекласти мовчання стихій
на мову людей
не причетних до тиші
але степ мій
завширшки на крок один
і я серед нього зовсім малий...
хто почує той грім
хіба що самотній комар
що відбивсь від своєї зграї
на льоті
по краплю крови моєї...
* * *
по чорній ріллі
по рудій стерні
йдуть молоді сніги
здалеку йдуть натомлені
в борозни чорні
білі сльози ронять
чисті краплі зітхань скрижанілих –
усе
що від нас лишилося
після судного дня

* * *
ген степ за лісом
за чорним пралісом
спалений степ
де начебто вчора цвіли сади
а нині виють вовки під вечір
виють не з голоду –
виють з нудьги...
і нам –
потойбічним
що й тіл своїх позубилися
а душі чорти потовкли
заздрісно стало
що виють вовки щасливі
і не з голоду виють –
з нудьги...

* * *
кому здолать
здобутки тих
які так стрімко без жалю
своє
іще живе
коріння рвуть
у захваті беззбройними руками
аж кров стікає ручаями
неначе у бою
з одвічними
для всього роду ворогами?...
і вже не люди не земляни –
інопланетні кураї
летять за вітром
пересохлими степами
із вітром виють
наче з голоду вовки
услід тій куряві де скурвились
покраєні краяни...
кому здолати
порожнечу спалених полів
і заспанність прабатьківських криниць?
невже наш рід
настільки вже змалів
що вже
не сіяти
не жати
жита і пшениць?
кому здолати
забуття
у попелі присохлім
віднайти жарину
й роздмухати іще живий вогонь
у вогнищі родиннім?
кому?
мовчать і винні і невинні...

* * *
каштани вибухли
салютом білопінним
в колишньому хрещатому яру –
крізь куряву століть
прозорі тіні
продовжують
давно вже програну війну
ніяк не загустіють
у твердім камінні
яке причавило високі береги...
толочать час
уперті здавен тіні
що тут полишили
старі боги...

* * *
капіж дощу
і течія Дніпра
удари ратушного дзиґаря
і лісове зозулине пророцтво –
вирує час
одвічно й незворотно...
надворі знову ніч
прадавня й передчасна
ізнов до виру зваб твоїх очей
я падаю
із острахом пропасти
сам-один
з надією вже вкотре
не вийти з тих глибин
а вийти
тільки втративши погорду
і загорнутись в теплу ковдру
губ заспраглих
а потім у знемозі
спроквола
вишептати всі зворушливі слова
одним зітханням мовчазним
за спалах миті перейти віки
і перевтілення незмінної душі
пізнати –
вона ніколи не щезала
з одвічних берегів без переправи...
високий правий
і низенькій лівий
єднаються лишень водою несміливо
яка і наша
й нічия...
товчеться час
нуртує течія
зозуля хрипне
висихає дощ
завмерли стрілки дзиґаря
на без п’яти дванадцята
уже нового дня...
чи ще старої ночі?

* * *
звільню своє тіло
зболіле з неслави
вивільню голову
з павутиння думок
що роками мережила
хвора уява
з потолочених часом
минулих толок...
вже не сходяться люди
на забуте обійстя
із-за власних парканів
з-за мурованих стін
і під сонцем блищать
недовіри загострені вістря...
я ж у вільних степах
на століття постану один...
і душу мою
в пахощах степу
стріне лише полин...
* * *
оголене тіло тремтіло
на семи вітрах
предковічним степом
вони стугоніли
і на високій могилі
оголене тіло тремтіло
не від холоду
не від голоду
просто давньої сили просило
у тих вітрів степових...
оголене тіло
від жаги тремтіло
як сили просило
хоч не знало
що робити із давньою силою...

* * *
пожухло зачорніло золоте лушпиння
церковних бань як сльозогінних цибулин
хіба знайдеш між нами й трохи винних
хоча нема нікого без провин?
то так
пусте
на самоті сапати будяки довкола храму
якщо ніхто не зарахує щирість вчинку
пусте
молитися од вечора до рана
як на замін не буде навіть порошинки
із позолоти давньої біди...
ось так уже змінився білий світ
що батьківські сліди
позаростали і на стежці до воріт
до хвіртки і до брами
собору душ
і віри храму...
вже вікна зачинив навік вертеп
довкола хижий вітер свище
і дичавіє далі давній степ...
хоча куди вже далі
попелища...

* * *
запізно...
ніч...
зів’яле листя пада
у завтрашні багаття
що їх запалять зранку

читати