Завантажити

кімнатці
віртуальний грається вертеп –
людина заблукала в незнайомім часі –
малий екран
у себе взяв
безкрайній степ...

4.
стривожені коні хропуть
знервовано б’ють копитами
і моя не причаєна лють
підштрикує душу між снами
до звитяги до бою до болю –
довге відлуння бринить
і гасла згасають поволі
бо багнеться бути бійцем
лиш на мить...
а сни між роз’ятреним явом
цей вибрик сполошених ґенів
всихають мов роси по травах
як щезаємо й ми безіменні...
стривожені коні хропуть...

* * *
чуєш?
коні паслися в степу стриножені
і раптом у чвал
бідою стривожені...
і
коні над степом летять
змилені...
коні-коники
викрешують з неба зорі
та гаснуть ті зорі
в чужому морі
де
біда за бідою
як вода за водою
як хвиля за хвилею...
чуєш?
ген гуси летіли де вирію
і грудкою впав один
у прогірклий зчорнілий полин...
впав заспраглий знеможений
і зірвалися коні стриножені
розриваючи пута
і помчали до неба розкуті...


* * *
віддаруй мені степ
отой прабатьківський
що стерявся і краю
що бентежить у снах світанкових
шовком тирси старої
ночима про щось шелестить...
віддаруй мені степ
де боввани камінні
на високих могилах
приховану пам`ять
із прадавніх сторіч
для когось іще бережуть...
віддаруй мені степ
де згубились мої сліди
з усіх попередніх життів –
я пройдуся неквапно
збираючи давні століття
миттєвими згадками блискавок
з грозового чорного неба...
віддаруй мені степ...

* * *
і наче раптом вдарило під пах
і наче сяйво блиснуло в очах –
біль так кричав
і навіть болем пах
неначе вітер в дідових степах...
я знов із пам`яттю насамоті –
згадалась горобина ніч причинна
як мусив я напомацки іти
шукать зотлілу власну пуповину...
іду –
в степу немає ні доріг ні стежок
лишень за буєраком буєрак
ніщо мені тут не належить
і чорні хмари пильно стежать
чекають
чи піду собі навспак...
і як мені із пам’яттю себе ділити
вертати в нині
водночас далі йти
або ж уклякнути в степу
на довгі миті –
все’дно кружлятиму в старих століттях
і сам причинний з пам’яттю на ти
захмільний навіть
обнімусь запанібрата
з усім прадавнім колом родовим...
постало ж бо так нагло болісно завзято
що треба вже самого себе розіп’яти
на тих віках де сльози кров і дим...
крізь всі дими пожеж
навпомацки...
авжеж...
собі на зустріч посеред сторіч
з самим собою віч-на-віч...
як боляче полуду шкрябати
із власних віч...

* * *
хто тільки не був
у нас на чолі –
у вожді
навіть лізли чужі
і товклися між нами
неначе свої
і марно в мороці днів
нас колом одвічним
по черзі водили
щоб втратили й рештки
оріянської сили...
щоб ніколи
минулої слави вже не згадали...
мінялись часи і мінялися гасла
поспіль щезали різні навали
у смолоскипах пригаслих
іскри свободи ізнов запалали
знову відчули на мить
що ми не малі...
але як із згобачених наших спин
познімати горби?
де б ізнову знайшовсь провідник
і постав на чолі
згуртувавши шереги з юрби?...
хто б і коли...
а поки чекати Месію зі Сходу
чи з Півночі зграю голодних вовків –
будь-якої чекати й чекати нагоди
і скиглити потім
що наш смолоскип
ізнову без нас
і за нас догорів...

* * *
вже ні до кого адресовано послання
в рядках коротких наче зруби
на зморених сторінках дерев’яних
з прадавнього
найпершого у Світі Дуба...
бо зогнили за мить
епохи війн і епохальні війни
лише торкнувся Він
подихом своїм –
завіялись в дими
розсипались на порох втомлені віки
завійно
розсіялись у часових просторах дні...
і щезло все що в них відбулося колись
крім Слова на сторінках дерев’яних
з них ні до кого –
помолись...
запізно чи зарано...

* * *
і не впокорена тривога
вже котру поспіль ніч сичить
і я збентежений від того –
стікає з прапора блакить
ляга на стигле золото пшениці
і має вже зеленим знаменом...
ізнову схід іде
ізнову стогне криця
поміж добром і поміж злом...
згорить усе –
зерно й полова
вогонь пройде корінням й верховіттям
і втопче час череп’я знову
в трипільську глину на століття...
колись нащадок невідомий
візьме до рук орнамент дивовижний
мов згусток снів
немов одлуння грому
неначе тінь тонкого стрижня
якого як і не було ніколи
тому і щез народ в пісках і глині
безмовний
і на спротив голий
безмовний
прісний
бо відколи
загубив останню пісню...
чому і що
а може – хто
мене тривожать нині?...
чому кривавить сонце схід
і курява встає до неба –
невже
ізнову схід і північ йдуть в похід
бо ж їм від нас
ізнову крови треба...

* * *
ізнову хрип –
зревів двигун
літак пришвидшив біг
і сперся крильми на повітря
гукнув до неба з ґенів ґун
заслону скинув із повік
і рідним словом
оживив стару молитву...
втомились вільні табуни
топтати ковилу на Подніпров’ї
бо зачекався берег океану
і рушили за літаком вони
аж піна рожевіла кров’ю
і вся Європа посеред майдану...
та що тепер
дніпровський берег
і що тепер
стара Галичина
коли лягла Європа на долоню
немов жертовний і жаданий жереб –
хай плачеться
і платить давнина
мов кін з

читати