Завантажити

шабельний брязкіт
вмирають прадавні слова
конають грозові й сумирні
на порох трощать нейтральні
аж горять книгозбірні
і попіл печальний
притрушує пам’ять
і слів
і степів...
серед чорної ночі
вже не діждатись досвітніх вогнів
а гомін ганебної битви
у сонному місті нечутно трива –
Слава!
Ура!
Алла!...

* * *
вже немає бойовищ
і бійок кривавих
і брязкоту зброї з ворожих сторін
ніхто не вола
про ганьбу чи про славу
і по загиблих
не бамкає болем храмовий дзвін
у чистому небі
ні хмарок ні диму пожеж
тільки прозора нейтральна блакить
за сім видноколів заллята без меж
мов щастям незнаним спинилася мить
бо ратник
останній з останнього бою
вже вмитий росою
навзнак лежить

* * *
ти мене пошукай
у забутому вчора
запроси на сьогодні
до Святої вечері
коли осипається небо
снігом безвинним
на забруднену нами ріллю...
ти мене пошукай
у забутому часі
запроси на Великдень
відвідати тіло Господнє
уклякнути мовчки
покаянно зроситись
гіркотою скупої сльози...
ти мене пошукай
у минулім столітті
запроси до кострища
біля сплячого ставу
розколошкай діброву
квіт надії знайди
й поділися зі мною...

* * *
забіліла зболена голова
нетанучий іній упав із снів
нарешті приходить Велика Зима
із відпочинком від дій та слів
і світитиме свічка без чаду
у просторі без стелі і стін
замість підлого – глибоке свічадо
з якого душа не постане з колін
і збереться до Ватри минуле
і всі свята на один Задовгий День
Водохреща Купалу до себе притулить
Даждьбогові діти і внуки
ушкварять козацьких пісень
шар за шаром очиститься тіло
від зашкарублості пережитих днів
покаянна душа що так довго боліла
обернеться собою за порогом Вогнів
і те покаяння постане останнім
бо не буде брехні у молитвах
з найглибших схронів Правда повстане
по краплях із крові та сліз пролитих

* * *
велич була вчора
зубожіння сьогодні
стара істина
зі сторінок зотлілих
наймудрішого із прадавніх перґаментів
який дочекався новітнього світла
не денці глечика з глини початку часів
у щербатому дзбанку
прикиданім порохом
двох чи трьох тисячоліть
у печерній темряві...
а світло було згубним
для давньої правди
мовленої Самим
серед сяючих овогнених кущ...
а у прийдешнім до нас часі
все вже оновлено
навіть правда панує
над нами
зовсім нова...
вишколені старими професорами
балакучі ритори
німіють на оновлених площах
розгублені
впираючись у бруківку століть
здіймають вгору невідкриті долоні –
п’ястуками тягнуться до самих Небес
а Небові що?
Земля –
занадто мала піщинка
для Нього
що розсіває по безкінечности
маковинками цілі галактики...
точиться час
і може колись
хтось
повизбирує макове зерня
перетовче
із горіхами гріхів наших
і поставить Святвечора
на білий обрус
у розмальованій ще в Оріяні мисці
на чолі
дванадцяти пісних страв
для зубожілих прочан
які завітають до нашої Хати...
несподівано завітають
можливо
дорогою до Святої прощі
можливо
до наших Святих гір
можливо
до наших Святих печер...
можливо
і ми підемо із ними
крізь снігові заметілі
ковтаючи порох гарячих шляхів
омиваючись водами всіх дощів
обсихаючи на всіх вітрах...
спокута вчорашньої величі
у ницім житті сьогодні
освятить Зірку ранкову
із сьогоденного завтра
аби ж то воно прийшло...
сіється сніг сьогодні
криючи простирадлом білим
плісняву старого сміття
минулих днів...
може і буде завтра
може і буде повінь
може і все потече до моря
змиваючи наші сліди
вкарбовані в глинища манівців
і вже ніхто і ніколи
наші лоби до наших слідів
не притулить
аби присоромити нас
може і буде завтра
і все потече...
коли ж то буде омріяна повінь
якщо за вікнами нашими
оця нескінченна Різдвяна ніч
і ми сидимо у хаті
непевні у своїх чеканнях
намагаємось якось згадати хоч слово
із молитов покаянних...
і врешті-решт
якщо чесно
чи можемо мати якусь надію?
бо ж ми
геть усі –
вмерлі від голоду
і вмерлі від пережерства
прочани і святотатці
перевтомлені від трудів праведних
і зледащені звичайним неробством
яке обґрунтоване грубезними книжками
схожими на наукові праці
бо ж ми
геть усі
живемо у звичайнім сьогодні
і вчорашніх вчинків
невидима наче зовсім
але реальна брость
причавлює плечі до самих п’ят...
і ми
геть усі
плазуємо зовсім поволі
вже наче двовимірні
на поверхні найтоншої плівки
поміж брехнею і правдою
поміж тим і цим світом
ремиґаючи зоряним світлом
чужих світів
безтямно конаємо
божевільного людства уламки
вчорашньої величі тіні –
невже помилився колись Всевишній
створюючи нас?
невже?
не...

* * *
щільно щемко
притулись до мене
але
і сухої сльози не зруш
бо
ген як давно промайнуло
і світле і темне
і зелень Говерли
і сніг з гори Гіндукуш...
здається
ще вчора зрушили
за омріяний обрій орії
де тільки взавтра
ще зродиться тихий біль
а тут що було –
і прощання гірке
і веселі орґії
як ми сходились звідусіль
вшанувати дарунки Богів –
золотого плуга
і землю до нього
святу мов родинне

читати