Завантажити

двірники
запізно...
ніч...
в холоднім листопаді
відчути прагну потиск
щирої руки
але запізно...
довкола ніч...
чекаю вперто ранку
йдучи по жухлім листі
а за парканом
гуде імпреза в старовиннім замку –
святкують там неначе славну перемогу
хоча відбувся знову злам...
та ж я не там –
мені б до рідного дістатися обійстя
мені б переступити рідного порога
бо я не з тих
вже так запізно...
чорна ніч...
мара розхристана на перехресті
чужої влади і чужих ідей
із макіяжем совісті та честі
чека також на ранок на людей
запізно...
вже скоро потече у захід сонця ніч
за нею зблякнуть тіні в замку
і маски упадуть з нажаханих облич
усіх примар
як спалахне багаття ранку –
горітимуть усі нажахані марою ночі
всі стужавілі дні побиті лихом
постане може щось нове
яке брехати не захоче...
а поки терпне ніч
й задовго ще до спалаху багать –
запізно...
тихо...
зимно...
зірки від холоду тремтять...
нехай вже досвяткують
з ними
всі позбавлені завзять...
а я не із тих
які блукають навмання...
десь там
із думами своїми впертий я
прошкую наче рідним степом
де чується іржання дикого коня
і степовий орлиний клекіт...
десь там
де загублюся знову я
в прабатьківських степах
де небо зоряне
неначе дах...

* * *
рубець упоперек рубця
як хрест Георгія святого...
а меч вкраїнського Юра
повстати має знову
рубець упоперек рубця –
багряні рани України
і хрест великого Вітця
як вічна спадщина для сина...

Жадан
повстань
над світом ситим і злобливим
сіянням вічного повстання
і упади
на спраглу душу зливою
щоб розбудити приспані жадання
бо ж я –
Жадан!
я проростаю з попелу дідів
які століттями жадали
і ятрили
в серцях у себе гнів
і помирали
залишаючи нащадкам заповіти
і відблиски повстань...
і заграви пожеж...
авжеж
вогонь дрімає в попелі степів...
а час уже наспів –
повстань!

2.
до минулих часів
причинено двері причинні
нема ні шпаринки ні вічка
чавунна жорстка колісниця
відчайдушно чавить вчорашнє
нас несучи в будучінь...
нас колихає одвічно
вічне сьогодні
із сліпою надією світлого завтра
для прийдешніх по нас поколінь...
ми ж пшениці палили на попіл
щоб під небом блакитним
не звабили нас...
ми ж димами чорнили святую синь
щоб не звабило небо
над злотом пшениць...
озирнутись би нам
в сині вчорашні озера
озирнутись би нам
у спілі вчорашні жита...
та чавунна жорстка колісниця
відчайдушно чавить вчорашнє
у вічних обіймах сьогодні –
нас несучи в будучінь...

* * *
ані скрику
ані шурхоту кроків
з тої ночі
посеред якої мовчу –
запалила моя одинокість
проти себе самотню свічу
а за чорним вікном в задзеркаллі
за полум’ям свічки тремтливі зірки
я поховав у вогкому підвалі
всі минулі й майбутні гріхи...
сам на сам
і вже більше нікого
сам на сам
бо ніхто не чекає
сам на сам
ні загроз ні тривоги
сам на сам
тільки полум’я хтось коливає
чи то подих чиєїсь молитви
чи то шепіт чиєїсь нудьги
шкода що нема ні монаха Окама
ні його найгострішої бритви
й не відтяти брехні
не вгасити тривожні чутки...
запалила моя одинокість
проти себе самотню свічу
але ж звідкись шаліє навала
і криків і кроків
і я наполоханий
вже не мовчу
а кричу...
минає в цю ніч
постраждале століття
і я викидаю слова
що досі ховав
на смітник викидаю
немов застаріле лахміття
бо хтось інший
за мене раніше повстав...
і зоріє вже ранок
(новий чи вчорашній?)
і натовп назустріч прийде як завжди
і полум’я свічечки вгасить
(зарано чи вчасно?)
і знову мені виживати
поміж чужої
та своєї біди...

* * *
зронили порох срібний
зоряні світи
в забуті на подвір’ї
невеличкі ночви –
у зморшках прохолодної води
товклася ніч
до світла неохоча...
на шворках шурхотіли рушники
колотилися у ночвах зорі
росли
як піна біла
над нею
пломеніли вишиті вінки
десь прокидалась поруч
пісня несмілива...
зітхала зрідка літня ніч
порипували східці
на старенькім ґанку
зійшлись роки з усіх сторіч
погомоніти про колись
до ранку
аж поки не впаде роса
згасити
дим ядучий з попелищ одвічних...
і колисковий спів
і зброї брязкіт
кохання шепіт
і військові кличі –
згустився час на дідовім обійсті
а в хаті сплять онуки
під колисковий рип Галактик...
та ось
ще тільки мить
торкнеться хвацький промінь
за списове вістря
і двір старий
одразу зблякне...

* * *
все причаєно часом?
забуто і наше імення?
придивіться лишень
як спалахують іскри вогненні
між словами купальських пісень...

* * *
знов шаленіє вишнева весна
й приморожена пам’ять відтане
з’єднається з тілом душа
може вперше
а може востаннє
спалах миті
вічність освітить
оріянці гукнуть з-за плеча –
не журись !..
і реальність із казки
із грецького міту
враз поєднає сьогодні й колись...
одвічний втікач від рідних руїн
ось ізнову
спину вогнем пропікає
озирнутись боюсь
до повалених стін –
чи Батурин кривавить
чи Троя щезає...

* * *
гомін бойовищ зі степу
і досі не вгасне –
лава на лаву
Слава!
Ура!
Алла!...
в сонному місті
немов під

читати