Завантажити

–
городянин...

* * *
душа ошаліла
в ошатних шатах
чужого тіла
не звикла нидіти
шукає осатаніло
свого втраченого...
століття замрячені
миттєво минають
городища і села
зводяться і щезають
над дніпровими кручами...
одвічні душі
обертаються змучені
на шепіт шовкової тирси
на реготання громовищ
чіпляються відчайдушно
за попіл родинних вогнищ
за краплі старих криниць...
ошаліла душа
шукає тіла
під вогнями чужих зірниць
над степом своїм
не зчуженілим...

* * *
рипить деркач у древніх травах
у синіх вилогах вечірнього смеркання
самітний як і я в своїх уявах
про неминучість покаяння...
лишилися удвох на степ розлогий
коли іще не висвітились зорі
і місяць ще не вийшов на дорогу
іще не став на чергу при дозорі...
рипить деркач у древніх травах
що жовкнуть марно по левадах
проскочив час для сіножаті чи отави
й нікого в тишу цю не звабив...
лишилися удвох на степ розлогий
занімілий я й деркач рипливий...
течуть у вчора заборони й остороги
мов захисна короста з днів брехливих...
рипить деркач у древніх травах
усе прийшло ізнов до самого початку –
тремчу без луски з чужої неслави
але й жахаюся новітньої облатки...
рипить...

* * *
зіщулилась щирість
як тиша мовчить
як квітка осіння підбита морозом –
все сталося тільки за мить
коли відлунали кпини й погрози...
щирість тендітніша за світанок
наче перше кохання беззахисне
в неї немає крутих забаганок
навіть від тихої посмішки вгасне...
щирість – смішний атавізм
в електронну епоху згорбачену
де не поткнеться –
скрізь
їй за вхід не проплачено
і скрізь
де оздобити щирістю треба розмову
то трохи дозволять
але за гроші
і штучну лишень
наче квіти воскові
і штучну лишень
наче з вапна пороша...
зіщулилась щирість...
мовчить...

* * *
над порогами не спиняється рух
над порогами струменить течія
хоч потяг до волі під рікою не вщух
тільки ж воля ота вже давно нічия
а вільного вітру вільніша над степом
де нікого з охочих до волі нема
ні до кого відлуння орлиного клекоту
людність в степу і глуха і німа
мов пошесть навала і різна біда –
може й говорить та тільки для себе
може і слуха та тільки свої слова...
а пороги в лабетах між греблями
і між ними ріка знесилена
і рине рікою причавлений крик
і тягне ріка до моря зчорнілого
чорну воду з чорнобильських рік...

над порогами мляво біжить течія
і волі нема бо воля тепер нічия...

* * *
поростають татарським зіллям
різні терени –
і лядська земля
і та
де нині литвини
і наша безвинна
забуттям зароста...
гаї та діброви і луки зелені
мов прапори Пророка причинного
з піщаних південних пустель –
від гарячих барханів
на край океанів
в жадобі зеленого світу
коні збивали копита
о довгі криваві шляхи
якими їх віра вела
і довго не гасла луна
від Алла!...
проминули століття круті...
кому і для чого сьогодні –
прости! –
все що було
загуло
і нічого із того в розмаї
де травичка росте і листя буяє
і сонце сумирне світить для всіх
і ще не згасає
і віють вітри серед поля
поволі
і келих підносить
супротивник мій давній
воднораз
і давній союзник у пошуках
долі
серед минулих століть
що минули за мить...
що було не змінить
то сьогодні -
і вербова гілка
і пальмова віть
у спільному домі
що зветься Земля
в якому нас доля
з правіку звела...

* * *
очі неначе отвори до полону
обличчя мов світлого неба чоло
незмерзлою ополонкою
до незнаних глибин прочинилось вікно
щось там станеться і зі мною
тільки треба свій опір здолати
поки прийде команда з конвою
й поведе силоміць за гартовані ґрати...
як роздерти успадковану впертість
і згасити уявну тривогу
де позичити відчайдушну легкість
обрати вже обрану саме тобою дорогу?
не дай мені Боже ствердіти на камінь
молюся аж терпнуть коліна
слово по слову аж поки –
amen!
ніччю впаде на днину...

Тривога
як з переляку скрикне чорна птиця
і полетить
дощем сріблястим іній з віття
задзвенить
мелодія холодної тривоги...
чи сніг рипить?...
мороз
вгризається зубами в ноги
дозорці
йдуть
крізь білий сніг
сріблястий дощ дзвенить –
десь крильми б’є бентежний птах...

* * *
за мамутами вимерли коні
зруйновано стайні
зрідка
переобладнано під гаражі
і пісня не ранить тишу ночей –
то колись хлопчаки біля багаття
соромлячись
ламали свої голоси...
вимерли коні...

* * *
вигнувся сволок
присіла стріха
пошаровані часом шибки
не впустять до пустки сонця
і не озветься із неї голос
когось привітати
і ніхто не подасть руки...
марнується час
у сумній оболонці
старої хати...

* * *
чотири стіни
за причиненими дверима
ґанок
за горбатим ґанком
подвір’я
за порожнім подвір’ям
степ
за широким степом
простір
за розчахнутим простором
воля
за невловимою волею
доля
що десь у хаті похована
за дверима
посеред чотирьох стін

* * *
між стелею і підлогою
проміжок –
менший багато за людський зріст
але
вже немає нічого страшного –
вже давно
живемо плазуючи
хоч свято
хоч

читати