Завантажити

якого падає заслона...
ізнову хрип –
мов храп посеред сну
історика старого в гістерії снів
століть ізбіглих в забуття
він щось згадає
про якусь війну
про суперечки батька і синів
про непотрібне
бо спізніле каяття
що ятрить яв посеред сну...
я знов
на вістрі нового стрибку
мені вже знову
давня велич сниться
а прокидаюся
посеред мовчазного табуну
де порох всіх століть куриться...

* * *
мій немічний сьогодні степ
колись початком був
для пращурів моїх
мов той – не сьогоденний Арарат
що був причалом
для ковчега Батька Ноя...
мій степ
столочений розораний віками
повільно танув у часовім перебігу
і розпадався крапками могил
у пам’яті моїй –
прадавній предковічній...
мій давній степ
як тихий спомин
у пахощах гіркотних полину
у сірому осінньому тумані
і в золотих серпанках літньої спекоти
коли шепоче шовком тирса срібна...
у всім безмежжі степовім
щось мало б бути вищим
від біблійної гори
яка і досі у папахах крижаних
ще береже подій прадавніх перебіг...
мій немічний сьогодні степ
зіщулився
до розмірів моїх долонь скорботних...
над ним тепер
ще іноді шумлять липневі зливи –
немов тече з Небес
зажурена сльоза
тече стікає та не сохне
під сонцем степовим...


* * *
не було і не буде
ніякого свята у нас
в обіймах суцільної згуби
давній вогонь загас
на високих могилах пустка
розійшлась по хатах сторожа
збройної сили не густо
проти навал ворожих
новітніх не давніх
ворогам і не снилось
що вояки славні
без спротиву погубились
подалися у найми
за чарку
а хто за чумарку
хто за панову ласку
хто за хтиву любаску...
в кожного свято своє
не святе
не спільне –
непомітно повільно
згасла Велика Ватра
без варти...

Такі ми є
А хто були ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак?
Леся Українка
прости Свароже
нас прости
що ми такими нині є...
манкуртами сліпими
нашу пам’ять заліпили
за сотні літ
разом і Ягве і Аллах...
сьогодні нам нема куди подітись
від наших відображень в дзеркалах
нас обступили ми
та нам уже не стрітись
вже серед нас самих на самоті
і на очах
не машкара на проміжок часу –
стійкий сіндром
набутого вже духодифіциту
і час мантачить
заіржавлену
на всіх одну криву косу
на нас таких
якими вже наразі є
та боїмося голосно сказати
самім собі в смерковій самоті
що ми живем плазуючи
і вже ніколи нам не встати
без рук
без ніг
без клепок в голові
прости Свароже нас
прости...
ми вже покарані до самоти...

* * *
гіркий прокльон
напівобраза і напівмолитва
палахкотить
прозорим полум’ям самотньої свічі –
єдине
що лишилося від всього світла
якого вже ніхто
не згадує вночі...
а хто є хто із них
в замряченій пустелі
коли напомацки вони
одне за одним йдуть?
не в тім біда –
тремтлива свічечка сама
незрячих не звеселить
і не освітить їм
цю нескінченну путь
де кожен – провідник
але ж нема
немає в нас пророка...
народам іншим прощено гріхи
вони гуртом зібрались
на святу толоку
а ми як завше і сліпі й глухі
йдемо вже вкотре
нескінченним колом –
підошви стерли по своїх слідах...
десь бур’яніє поле
валиться стодола
вже на підлозі
іржавіє дах
а ми –
все важимо напів і те і друге
а ми –
до сварок
аби до діла не дійшло
не знаємо що з нами буде
і позабули вже
яким воно колись було...

* * *
згинається знехотя лук
проти власної волі
тягне його тятива
і стріла
не гукає шпарин
у сліпучому сяйві металу
влучно влітає
крізь отвір для ока
і падає долі ворожий стрілець...
хто поділяє людей
на своїх і ворожих
розсіваючи недругів поміж своїх?

Перед Великоднем
Народ мій є! Народ мій вічно буде!
Василь Симоненко
Дніпро тече
і нива родить
а що хрущів над вишнями гуде...
є все –
але немає вже народу
що погубився невідомо де...
навколо метушиться
в клопотах буденних
якесь населення
мов сіра мурашва
у декого можливо щось
іще дрімає в ґенах
із тої давнини
що відійшла...
зненацька зрідка
у старенькім храмі
дзвін із свого серця
струсить порошину
молитва тихо озоветься
що була колись гаряча полум’яна
тепер у сірій днині
призабута і закута...
нехай ще тихо
а озветься нині
бо ж люди є
і нива все ще родить
і пісня не умерла
ще живе –
ми знову станемо народом!
іде Великдень
і всіх до воскресіння зве...

* * *
це
неосяжність
споконвічної віри батьків
у святій простоті прохань
в щоранкових коротких молитвах...
мінялись мінливі сузір’я
як минали поволі віки
і мінялися лики богів...
не мінялося Слово
в молитві...

* * *
хата
білішої не було і не буде
затишок і добробут
вчора
сьогодні
завтра
хата
плачуть сміються і вчаться діти
і падають гучно яблука на подвір’ї
де рипить жердинами журавель
спрагло схиляючись до криниці
і сяє вода сонцем для кожного
хата
зоря упаде серед поля й загасне
чи народиться Зірка нова
з мудрої глибинами вічності
що зависла з віків над стріхою
оберегом
хата
у підмурку снить

читати