Завантажити

вогнище...
століття майнули
і
залишилася тільки туга
бо
ми із святого того
створили звалище
і низку питань над ним
про те
хто ми є –
чи атланти чи анти?
чи проти чи за?
і щільно і щемко
ізнов постає
в пісні самотній
що витече висохне
мов маленька сльоза...

* * *
...давно
вже ніщо не родило
і нічого красти
погано зорали
погано посіяли –
по-іншому жити
ніколи не вчила
“совєсть і чєсть епохі”...
навіть нас вартувати
вже перестали
і ґрати геть проіржавіли
і навіть впали засуви
як сіли на них метелики
з Вільного Лугу...
вийти за струхлий поріг
нам не стачає сили
не гукають на повні груди
пугу-пугу!
охлялі в’язні...

скиглять
до нар прип’яті
хоч і не в’язані...

* * *
вінок Різдвяної омели
похмурі двері звеселить
і обіцяє що поселить
у чорнім часі світлу мить
де Миколай Святий знічев’я
змалює візії на склі
в порожню чарку
щось наллє нам
від сподівань великих
крапельки малі
іще не ствердиться
зродитися надія
під Зіркою
на весь наступний рік
уклякнем знову
наче волхви давні занімієм
й сльозина щасна скотиться з повік
тоді прошепчемо сто раз молитву
за всіх прийдешніх і минулих
та хворий розум
що до рабства звикнув
ці двері до онови не розтулить...


* * *
учора –
мушля з вапна і крейди...
сьогодні –
глина біла і млява...
завтра –
порцеляни дзвінкої скалки...

* * *
Олесеві
ми з тобою
із тих вже пропащих давен
що й Богами нашими
нині забуті
коли мовчки дзюрчить
з розпанаханих вен
кров прапращурів у останній скруті
вкриває іржею
столочений зайдами степ
Дніпро
як сіро-зелене болото заспане
а місяць
вар’ятські скликає вертеп
серед примар
під химерними масками...
вже не спроможні вони
подивитися в очі
один одному –
щирість за гроші зміняли
ми з тобою удвох
нам з тобою наврочено
катуватись за них по в’язничних підвалах
хоч немає довкола
ні стін ані ґратів
не скімлять в кутках не наїжені пацюки
та під прапором нашим
ворожі солдати –
скрізь підвали й нема де піти...
всупереч всім і всьому
ми живі серед ночі
бо є ще надія
десь прокинулась пісня
і славить світанок
мов осіннє огуддя згорить веремія
аж попіл за вітром
і наша зневага над ним наостанок...
ми з тобою зі славних давен
коли ватра в степах пломеніла
кров козацька волає із вен
і ховатись по схронах несила...

* * *
пугу-пугу –
крильми закриває сич
сонний невиспаний степ широкий
і вислизує стиха в прийдешню ніч
із моїх столочених візій...
на кілька кроків
стелеться степом густий неспокій
я йду в степове пониззя
і не за кроком крок
а якось інакше звучить зі снів –
степ бай степ...
і я в унісон
наче випив за край –
бай-бай і ґуд бай
колиско моїх прадідів
а нині – чужий вертеп
оцей спалений степ...
хто я у ньому?
герой чи ніщо?
а може нікчема паяц?
і що він сьогодні в мені –
чи пам’яти попіл чи панській палац?
все в розорі в покорі в ганьбі...
немає де правди діти –
оголені душі самотні
наче безбатченків діти
тіл не знаходять підняти на спротив...
намацую стежку в пониззя
до Великого Лугу
може там хтось і до гурту візьме
коли сам погукаю:
Пугу-пугу!...
глузи у відповідь скинуть сичі
і сон мій короткий на шмаття
не встигну дістатися Лугу вночі...
хоча
чи чекають на мене там браття?...

* * *
гірчить у горні горе згораючи
на лезах майбутніх мечів
спалахують сльози над полум’ям
гартують і волю і спів

* * *
тремтить
крихка окраса міражів
пливе за попелястий степ
за овид
намріяв те
з чим знатися не смів
жахався думати
що зловить...
гірчить
прадавня правда степова
в ковтках з прихованих криниць
в гарячих краплях
дідові слова
і біль поразок
і одваги міць...

* * *
тече між пальцями пісок
сухий від спраги ізболілий
в життєвих жорнах перетертий
але іще живий
життям пройдешнім...
тече між пальцями пісок
пожадно стискуються пальці
вислизують хвилини по піщині
і в кожній щось своє щезає
незворотно...
тече між пальцями пісок
з твоїх долонь у пригорщі мої
і деякі піщинка налипають
до крапель поту від тяжкої праці
і крапель крови із порепаної шкіри...
в природі круговерть тупцює горе
замерзне і воскресне тихий став
де спалахнули зорями колись
та вгасли враз мої надії...
тече сухий пісок
між пальцями сухими...

3.
еміґрація
зовсім не Едем
не мед не горілка не сало
хоч кожного дня
чого не бувало
і кава турецька
і російська ікра...
еміґрація
ризикована гра
протиставлених душ
і зовсім того не поруш –
втекти й повернутися
можна тільки тілом
хоч відчайдухам
хоч несміливим...
еміґрація
не прогулянка не вакація
не просто накинеш на себе
чужий крам –
серце своє кинеш
комусь на злам...
еміґрація...

Здалеку
Пам’яті В. Земляка
гей-но моє зигзице
принеси ж ти мені водиці
із Дніпра
від криги скреслого
принеси
донеси
не розплескай
на жорстоке похмілля ізгою
прилинь
із тою водою святою!
буде що нам удвох згадати
як десь над дніпровою кручею
купали в любистку Мати
веселі такі й не засмучені
пісню співали весело
бо

читати