Завантажити

коли виявилося, що не буде ніякої експедиції на чолі з ним, навіть і без нього, бо вся вчителева інформація безнадійно втрачена, або й не було її зовсім; спочатку над цим встигли познущатися кілька журналістів, котрі дісталися до Вчителя другого дня після нас, а він зміг на всі їхні запитання тільки промимрити у відповідь щось плутано про вчорашні обіцянки славних представників “національного фонду шанувальників”, від яких ніяких слідів, навіть візитних карток, не залишилося. Пошукали у столиці допитливі журналісти отих міфічних фондівців трохи і почали глузувати зі старого на сторінках своїх видань. Слава Богові, що йому з того було ані зимно, ані спекотно, бо до того степового села не долітали всі ті ґазети, де почали з’являтися і статті кількох незаанґажованих вчених, в яких згадували багатьох міфістикаторів, котрі заради уваги до себе, або й з нудьги, і не таке вигадували. На нашу велику радість, скандальний Археолог раптом остаточно прихилився до тих, хто вважав із самого початку, що ніякого відкриття Вчителя не могло бути, а просто самотній сільський дідуган, трохи не сповний розуму, забажав для себе як не всесвітньої слави, то хоч би на рідних теренах. Коли почали журналісти звертатися до того Археолога із дошкульними запитаннями, як це він міг підтвердити своїм авторитетом звичайну мильну бульку, то він із гідністю відповідав, що не бульку він підтримав, бо треба уважніше перечитати всі його виступи і коментарі, а тільки суто теоретичну можливість існування у наших степових безкраях подібного некрополя-святилища, про що він досить часто і здавна писав у своїх науково-популярних працях та історичних романах-есеях – може бути, що той селюк і начитався тих книжок Археолога до того, що й сам повірив у свою знахідку, котра, знову таки – суто теоретично, не тільки могла статися, а може й станеться колись, якщо знайдуться кошти для відновлення пошуків самого Археолога...
За неповних два місяці потому, як ми зазнайомилися зі старим Вчителем, він тихо відійшов до вічності, оскільки щиро вважав свою місію, до якої був визначений Божою долею, зовсім завершеною, а до нової вже не мав ніяких сил і навіть бажання, тільки нездійснені мрії, бо втомився за довгі роки зберігати потаємно від усіх знайдені ним скарби. Відійшов зі щирою вірою до “національного фонду шанувальників”, який тепера розпочне, чи вже розпочав, ретельно вивчати і надійно опікуватися знайденими Вчителем праісторичними скарбами, зі щирою вірою і до нашої ґрупи, котра пообіцяла Вчителеві налагодити плідну співпрацю із тим “фондом”, бо ми так і не повідали йому правди щодо тих пройдисвітів. Ховали б Вчителя в рідному селі досить скромно, хоча щиро шанували його односельці, але статки в них були досить небагаті, не могли б вони спромогтися на гідний похорон, але ж ми приїхали зі столиці разом з його онуком не з порожніми руками, привезли із собою майже все необхідне, аби справно могли пом`янути разом із сільчанами довголітнє подвижництво Вчителя на ниві народної освіти. Ми зовсім не розводилися між селян, де майже всі колись були його учнями, про дивовижне відкриття Вчителя та його давнє захоплення історією, наче нас не цікавили та тема ані з якого боку. Отой учень, що був роздмухав на всю Державу цю неймовірну історію зі знахідками Вчителя, на наше щастя, як ми встановили того ж дня, не зміг тоді приїхати до рідного села, бо він тинявся зі своїм примхливим бізнесом десь далеко за межами країни, нам було з того дійсно краще, бо ніхто не зміг би із присутніх на похороні здогадатися, що ми теж маємо якусь причетність до тих, кого зацікавила вчителева таємниця.
Цього разу з нашої ґрупи до села приїхали тільки ми удвох – я і Довбня, а оскільки із нами завше поруч був онук небіжчика, то без особливих зусиль удавали із себе засмучених родичів, проте пильно, але обережно, придивлялися до всіх сторонніх, а їх було чомусь вдосталь на сумній учті на подив усіх сельчан. Тоді ми зуміли вирахувати і двох представників міфічного “національного фонду шанувальників”, котрі так поспішали два місяці тому сховатися від цілком вірогідного переслідування, що не спитали вони у Вчителя про можливе шифрування записаного на дискетах. Вочевидь, що наші конкуренти так і не змогли вирахувати досі пароля до відкриття зашифрованої на дискетах інформації, бо ж навіщо їм було пхатися сюди за кількасот кілометрів, ковтати степову пилюгу на грунтівках і вештатися тут між засмучених людей, прислуховуючись до всіх розмов, де згадувався Вчитель, ризикуючи, що хтось з місцевих може їх впізнати, як ганебних злодіїв. Хоча ніхто із селян не переймався вчителевими байками, навіть вся ця історія з “національним фондом шанувальників” була їм теж майже невідомою, бо Вчитель сподівався на близьке гучніше пошанування свого відкриття, ніж порожні теревені з того приводу із своїми сусідами, які його й так шанували...
Надто нахабними і авантюрними виявилися наші конкуренти, а з іншого боку – що було їм робити надалі з тими дискетами? Ми зрозуміли, що вони намагалися таким

читати