Завантажити

а кожен такий втрачений день, то втрачені гроші...
Без Сірого і Малого решта нашої ґрупи, тобто – я і Довбня, залишилася мимоволі на кілька годин із Вчителем в його затишній хаті, бо ж нам не було де податися, а з ним все-таки було досить цікаво спілкуватися, наче дивитися авантюрного фільма про завзятих шукачів різних крутих пригод, ще й густо насиченого містичними цяцянками між несподіваними епізодами у змаганнях гарних і поганих хлопців, розгадуючи, хто із них першим дістанеться скарбів. Було в тій хаті що їсти і пити, бо до наших гостинців дід доклав дещо і зі своїх припасів. Жалівся, що фондіфці надто поспішали, навіть не пригубили жодної чарчини. Ми теж не стали пити чогось міцненького, хоч і тягло приглушити біль наглої поразки, але навіщо збиткуватися з дідової немочі, котрому до горілки вже зась, хоча він нас і припрошував, аби зробили йому таку приємність, тому тільки злегка посмакували якогось надто терпкого саморобного сільського напою, але більше налягали на його запашні чаї зі степових, незнайомих для нас, запахущіх трав. Ми намірилися спробувати знічев`я і надалі розговорити старого, сподіваючись, що з тих невимушених балачок, цілком можливо, і знайдемо деякі невідомі іще нікому, в тому числі й нашим спритним конкурентам, дрібніші деталі, котрі допоможуть хоч трохи відновити втрачену нами інформацію. Просто так, про всяк випадок, невідомо для чого, говорили-балакали зі старим Вчителем, бо не мали особливої надії на якесь інше продовження цієї історії, котра вже закінчувалася для нас на наших очах, шкода, що на самім її початку, тому попросту гаяли свій час до повернення його учня і Сірого з Малим, аби всім разом вертати до столиці, з якої вже сунули сюди, без ніякого сумніву, менш спритні інші наші конкуренти і ватаги журналістів, але стрічатися із ким-небудь з них не було в нас ніякого бажання.
В тій розмові зі старим кожне слово до своїх запитаннь Вчителеві ми із Довбнею добирали з ретельною обережністю, аби ті слова були абсолютно нейтральними до ситуації, що склалася, аби зайве не розхвилювати діда яким-небудь необачним випадковим словом, навіть зовсім не дотичним, на перший погляд, і до обговорюваної, з нічого робити, просто цікавої теми, аби те слово не скинулося ненароком і легким натяком на його прикру похибку, котру він так щиро вважав славним завершенням багаторічної своєї праці на рідних теренах. Гірко було нам від нашої неповороткості, що реально призвела, цілком може бути, до повної втрати для нас найціннішого дороговказника до неймовірного багатства, бо так хотілося вірити славному дідові у його байки, того багатства, по яке ми подалися до дикого степового краю, повтікали світ за очі від своїх нагальних бізнесових справ, але нічого важливого із тої своєї праці, що була на вкрадених дискетах, відтворити на той час Вчитель вже не зміг би не тільки для нас, але й для себе. В тих віддалених сільських районах досить часто траплялися прикрі непорозуміння з енергопостачанням: то зовсім вимкнуть напругу енергетики, то вона в мережі занизька, то зависока, та стрибає шалено туди-сюди, що й вивело нещодавно з ладу старенького комп`ютера без ніякої надії на відновлення його пам’яті. І весь доробок Вчителя, якщо не рахувати кількох пожовклих світлин і хаотичних залишків зі старих нотаток на крихкому вже від часу папері, та ще зромантизованих уривчастих оповідок старого, насичених містичними погрозами, було ним втрачено, бо ж старий немов повикреслював геть усі реалії зі своєї в`янучої пам`яті, коли остаточно завершив переносити своє відкриття на дискети, мов готуючись до близької дороги у потойбіччя, навіть попалив свої давніші чернеткові записи, аби потім, коли-небудь, не стали порпатися в його спогадах будь-які сторонні люди. З дідових сумних слів почули, що було в тих його записках не тільки про знайдений ним підземний некрополь, але й багато чого такого зовсім особистого, про що знати стороннім ані до чого. Час від часу зітхав Вчитель із полегшенням, мов сталося зовсім добре з його роботою, бо встиг усе обробити й перенести на дискети ще до ганебної кончини комп`ютера, який перетворився тепера на звичайне залізяччя. Щоправда, ми старому пообіцяли спробувати щось відновити, для чого забрали із собою процесорний блок із жорстким диском, бо ж у столиці є гарні спеціалісти з таких справ. Тільки дарма тоді витратилися, бо з того залізяччя так нічого і не змогли витягти, хоча й намагалися, бо того нас змушувала не так обіцянка старому, як інше закінчення отої отанньої невимушеної балачки із Вчителем про те і се, а не тільки про забуті всіма тисячоліття.
Так собі теревеніли за чаєм, бо не гадали, а були й зовсім певні того, що доведеться нам забути про таку перспективну справу, оскільки надто витратно було для нас шукати в дикому полі залишки давнього кургана, розораного хліборобами і причавленого до землі тисячоліттями, такого самого кургану-могили, яких тут безліч, і нічим не зможуть допомогти нам примітки старого до неоковирної схеми, котру накреслив ненароком для нас

читати