Завантажити

своїх запалих грудей зніяковілого учня і зронив на нього скупу сльозинку вдячности, бо без допомоги того колишнього школярика не сталося б цього розголосу навколо історичного відкриття, а так – такі видатні люди зацікавилися сільським Вчителем та його епохальними знахідками, нарешті хтось зі столичних вчених повірив йому. Старий щиро тішився перед нами тим, як вони, оті представники, палко дякували і яку обіцяли невдовзі нагороду та всенародне пошанування, як тільки детально проаналізують багаторічну наукову працю Вчителя із залученням найвідоміших і найавторитетніших вчених, і не тільки з нашої Держави будуть запрошені спеціалісти до тої копіткої роботи. Ми були страшенно заскочені таким несподіваним повідомленням Вчителя, але, звиклі до будь-яких несподіванок в бізнесових оборудках, досить майстерно приховали від нього власне збентеження, а що було робити в присутності вчителевого учня, котрий теж порадів за визнання нарешті заслуг свого старого Вчителя, а ми навіть зуміли радісно привітати старого з таким визнанням його багаторічної праці, яке нарешті сталося і завдяки невеличким зусиллям його старанного учня, котрий із радісною новиною втік до своїх батьків. Щоправда, ми просили його не дуже розносити селом цю приємну для Вчителя новину, поки не надійде від того фонду якесь підтвердження результатів, аби не засмикали сільчани дочасно старого своїми “ну, коли почнеться?”...
Для перевірки існування того “фонду шнувальників” вистачило одного нашого дзвінка до столиці...
Ми не стали тоді засмучувати ані старого, ані його учня, котрий належним чином сприйняв подяку від свого Вчителя, що немає в усій навколишній природі, а не тільки в нашій столиці, ніякого “національного фонду шанувальників”, що то звичайні дурисвіти, яких так забагато наплодилося за останній час, тільки оці виявилися занадто нахабними та спритними настільки, що випередили нас на цілих півгодини, але ж то скотилася така непомітна піщинка з величезного піщаного бархану посеред собі подібних у безмежній пустелі, якщо озирнутися на задовгий перебіг часів людських цивілізацій. За такими пишнотами Довбня завше ховав біль від поразок, котрих останнім часом було не так вже і багато у наших справах. А чим іще можна було втішити по-первах свою розгубленість і розчарування, мабуть, іще тільки найрозумнішими висловами з народної мудрости, котрих так багацько є до будь-якого житейського випадку – не дуже й хотілося – та – усе, що трапляється, завше веде до кращого – отак подумки проказали ми одне одному із Довбнею, приязно усміхаючись до старого...
Вже кілька останніх років Вчитель почувався досить зле, от і того разу, під час нашого першого і останнього знайомства, він ледве човгав охлялими ногами по своїй хаті, бо надто вже давалися взнаки його немолодії літа, тому вже давно не виїздив зі свого села на степові простори, а вхід до своєї знахідки хитро замаскував ще років із п`ять тому, під час останніх відвідин прадавнього святилища, коли самотужки, бо так і не вдалося йому знайти певних людей, на котрих можна було покластися з надією, котрим можна було б довірити ту надзвичайну таємницю. Старий кілька день прикидував землею й засаджував колючим терновиком вузький отвір у підніжжя залишків зовсім непримітного для ока сторонньої людини, приземленого й переораного хліборобами, прадавнього кургану. Мабуть, переходило до нас тисячоліттями від пращурів оте давнє знання, що під подібними курганами спочивають безіменні прародителі нашого народу, бо у мові нашій оті кургани звуться могилами...
На тій безкрайній степовій площині таких могил було вдосталь скрізь, куди не кинеш погляд, хоча вони були із різних тисячоліть, але майже всі вони у наш час стали надто подібними одна до одної своєю бездоглядною долею через свою надто сиву давнину, що там – три, п’ять чи десять тисяч років, бо були вони всі орані й переорані не одною сотнею поколінь одвічних володарів оцих степових безкраїв, де рідко тепера стрінеться серед степу якесь самотнє дерево, що вже казати про якісь гайки, переліски чи інші особливі орієнтири, тільки приземлені й непримітні сторонньому окові могили-кургани...
Старий Вчитель вирішив, що ті невеличкі зарості терновика й зможуть бути сьогодні достатньою прикметою для шукачів посеред безлюдного степу, якщо їм про те повідомити заздалегідь із точнішими координатами. Найбільше нас занепокоїло з розповіді Вчителя те, що на одній зі втрачених для нас дискет і була така схема, як знайти серед широкого безмежного степу саме того кургана, а в терновику саме того єдиного входу до давнього підземного храму з некрополем, про інші входи Вчитель тоді багато не розводився, але якось прохопився нам ненароком, побіжно, що вони теж існують, але непосвяченим туди не пройти, сторонні навіть не зможуть побачити і величної головної брами. Що то могло означати насправді, ми не стали тоді розпитувати старого, а потім вже було запізно, зовсім запізно...
Наша ґрупа тоді негайно розділилася – Сірий з Малим погналися навздогін за

читати