Завантажити

здалося йому, що він прожив своє довге життя недаремно, що не тільки з успіхом відпрацював свою справу, а навіть довів її нарешті до самого кінця, коли передав естафетну паличку наступній молодшій ґенерації, більш спритній і потужній, в якої ще так багато часу попереду. Дай-то, Боже, аби більше було у цім світі людей, котрі зможуть достеменно знати, а навіщо їм треба було топтати зеленого ряста під високим небом! Настільки вже замало серед галасливого людського натовпу таких диваків, котрі, хоч зрідка, запитують самі себе, згадуючи слова нашого незабутнього Пророка – “...нащо нас мати привела?”...
Надто забагато негараздів з усіх сторін пообкладало Вчителя водночас, що не змогла підтримати життя в старого і примарна його мрія, що повесні зможе взяти участь і він у тій великій науковій експедиції, котру на той час з`орґанізує “національний фонд шанувальників вітчизняної історії”, як йому обіцяли “шановні представники” під час свого знайомства...
Старий остаточно знесилився і зліг вже наступного тижня після нашого від’їзду до столиці, хоча ми його не засмучували своїм вимушеним рішенням про те, що нікому не надумали передавати слова того паролю до його таємниці, бо якби й захотіли виконати його прохання, то як було б нам знайти у великому місті тих спритних злодіїв, так-що ми вирішили просто зберігати у себе той клаптик паперу, як пам’ять-згадку про нашу невдалу пригоду, без ніякої надії на продовження історії, що була розпочалася для нас хоч і зовсім несподівано, проте із сподіваннями про можливі багаті наслідки. Було б знати тоді про ті наслідки, коли вже вдруге стрілися зі своїми основними конкурентами на похороні Вчителя. Було б уважніше і з більшою довірою поставитися до неймовірних застережень старого, але ж він більше згадував їх побіжно, повторюючи, що про все він зараз і сам призабув, але на тих дискетах є майже все необхідне, що треба вивчити перед зануренням до глибин тих підземних таємниць…
Колись, за недавніх часів панування у нашому краї сусідньої Імперії, будь-які археологічні знахідки, навіть менш значущі, ніж знайдені старим Вчителем, якщо повірити беззастережно в епохальність його відкриття, завжди вивозилися до столичного міста колишньої метрополії і там надійно ховалися у підвалах її численних музеїв, тому Вчитель потайки всі сорок років, як тільки знайшов перший прохід до підземного святилищя, вів свої дослідження тільки самотужки і дуже обережно, не залучаючи до них і найвірніших своїх учнів, чекаючи на кращі часи для свого краю із незламною впертістю, бо не міг собі навіть припустити, що не доживе до відновлення незалежності своєї Вітчизни. А коли це сталося, то схотів було старий якось прилучити до потаємного знання свого єдиного, так вже сталося в цій родині, онука, котрий був єдиним нащадком і спадкоємцем Вчителя і мешкав у далекій столиці, аби він став посередником у зносинах з відомими вченими-істориками, тільки той онук мав зовсім інші уподобання, крутився серед подібних собі в досить прибутковому бізнесі, з дідових розповідей нічого не тямив і не запам`ятовував, бо не брав до своєї голови зарозумілі дідові байки про події, які проминули майже безслідно для всього теперішнього людства ще багато тисяч років тому, і не від того, що зовсім не йняв віри старому, просто той онук вродився іншим і здатним був теж до іншого, котре вимагало від нього досить багато і часу, і енергії, але й мав із того добру винагороду. Йому було навіть ніколи посміхнутися з дідових дивацтв, проте, кілька років тому, на дідове прохання полагодити стару зламану друкарську машинку відгукнувся тим, що подарував старому натомість непоганого комп`ютера, не такого вже й дорогого, бо не мав той пристрій усіляких крутих прибамбасів, котрими пишаються один перед іншим затяті комп’ютерні користувачі, а дідові ті навороти і зовсім не були потрібні. Онук, якщо і бував у степовому селі своїх дідів і прадідів, то тільки під час відкриття полювання на зайців, яких плодилося у цих степах завжди вдосталь, той хлопець ніколи не побивався за марно втраченим часом на полюванні, бо вважав степоі прогулянки з рушницею за найліпшу для себе розслабуху від ділових напружених буднів. Коли приїхав сюди на полювання зі своєю командою, котра зупинилася на ночівлю в хаті його старого, то не тільки віддав дідові свого подарунка, але навіть знайшов трохи вільного часу, аби навчити діда деяким зовсім нескладним вправам користування закладеними до пам`яті комп`ютера проґрамами; а Вчителеві й вчитися було практично нічому – став працювати із новітньою технікою, як звик іздавна, наче зі своєю ровесницею – друкарською машинкою, лишень трохи інакшою – багато мудрішою, і постійно дякував онукові, що має ця машина, на відміну від старого Вчителя, добру пам`ять. Шкодував іноді старий Вчитель, що в його онука із пам`яттю було зовсім інакше – мала вона цілком відбірковий характер, все, що вважалося за зайве і непридатне для практичного життя, для бізнесу і молодецьких розваг, ніяк не хотіло триматися в ній. Але й новітня

читати