Завантажити

виробити таку кількість золота, скільки було у тій застібці, недосяжної на сьогодні чистоти, можна буде тільки через кілька років, якщо ті досліди на навколоземній орбіті не будуть припинені, бо й вони стали надто обтяжливими для людства, якому не стачає сил і вміння порятувати цілі народи від голоду чи епідемій...
Археолог тоді розвинув, тільки по-первах, надто бурхливу діяльність навколо заявки Вчителя, а своїм, досить арґументованим для одних, хоча і зовсім спірним для інших, вступом на велелюдній прес-конференції з того приводу, на яку прийшли, крім запрошених журналістів, віруючі, невіруючі і зовсім нейтральні знаттєлюби історичних курйозів, відомий скандаліст наче вистрілив зі стартового пістолета, бо враз кинулися до Вчителя різні шукачі давніх скарбів. Останнім приїхав до степового села і дістав облизня представник офіційної науки, бо ж занадто довго в археологічному інституті сперечалися сивочолі достойники, що то за містифікацію чинить без угаву старий впертий відлюдник з дикого степу, чи варто звертати на неї свою професійну увагу, сходити до тих степових низин із захмареної висоти свого академічного піднебесся. Був той представник зовні зовсім жовчного вигляду, якийсь похмурий і невдоволений геть усім, може й від того, що не мав ніяких повноважень від академіків на якісь переговори щодо можливої співпраці з аматором зі степового села, бо й посада була у того представника невеличка, тому він, навіть, зрадів, коли довідався, що не треба йому кудись іще далі лізти, щось там перевіряти. Йому вистачило лишень кілька хвилин навстоячки перебалакати зі Вчителем, аби почути, що всі, зібрані Вчителем за десятки років постійгих пошуків, багаті матеріали тепера буде розглядати тільки “Національний фонд шанувальників вітчизняної історі”, котрому він і передав кілька день тому оті свої безцінні дослідження підземного святилищя на дискетах, а говорити далі про щось конкретніше Вчитель відмовився із непоказним представником академіків, котрі стільки років не хотіли його визнавати, навіть і зараз позбиткувалися, коли відправили сюди якогось малокомпетентного зовсім молодшого співробітника. З тим і поїхав офіційний представник додому...
Наша ґрупа мала тісніші стосунки з отим учнем Вчителя, ніж усі новопосталі шукачі скарбів, що забажали долучитися до майбутніх розкопок, щоправда, ми плідно співпрацювали із отим колеґою зовсім в іншому бізнесі, надто далекому не тільки від археології, а й, загалом, від яких-небудь гуманітарних проґрам, тому, на превеликий жаль, він розповів нам далеко не першим зі своїх знайомих про свого давнього Вчителя і його надзвичайне відкриття, котре і дотично не могло торкнутися кола наших оборудок. Розповів за чаркою, як розповідають при застіллі різні байки або анекдоти, аби тільки заповнити паузи між тостами. Йому ж було невтямки, що ці загадкові скарби його Вчителя теж можуть бути досить прибутковими оборудками, якщо вони дійсно десь існують і якщо підійти до них саме з позицій нормального бізнесу, може й не зовсім нормального, а трохи затіненого, бо ж на усе знайдене під землею найперше право має тільки Держава. Ми зрозуміли відразу, що з того зможемо мати для себе реальну користь, коли візьмемося за цю справу без бізнесових конкурентів, без зайвих свідків, а з найбільшим із них – Державою, тобто з її конкретними представниками, завше можна буде домовитися на взаємовигідних умовах, але тоді, коли хтось із них випадково дізнається про нашу потаємну роботу з-за нашої недбалої конспірації. Ось, тільки занадто пізно почали переконувати свого партнера, котрий щиро забажав уславити своє рідне село і свого старого Вчителя, щодо недоцільності роздмухувати надалі сенсацію, бо занадто багато авантюристів та пройдисвітів вхопиться за неї тільки задля власної поживи, а у влади не вистачить сил обхопити той степовий обшир з усіма можливими входами до підземного некрополя...
Нарешті ми поїхали із тим колишнім учнем до його Вчителя разом, але й ми спізнилися теж, що з того, що були другими, але не першими, хоча нам не вистачило всього якихось там тридцяти хвилин, аби випередити отих найперших. З-за свого нехлюйства не знайшли зайвих півгодини, які є абсолютним “ніщо” для тисячолітніх таємниць, але для нашого сьогодні вони інколи можуть бути вирішальними, як самк цього випадку. Ми завітали зі столичними дарунками в руках до хати старого Вчителя, аби розгублено послухати, майже на порозі, його несподіване повідомлення, котре він нам подав із неприхованою радістю, навіть із гоноровим почуттям нарешті виконаного ним обов`язку перед своєю Державою і своїм рідним народом, оскільки щойно, півгодини тому, урочисто передав двом дуже поважним офіційним представникам славнозвісного в нашій країні “Національного фонду шанувальників вітчизняної історії” на декількох дискетах всі результати своїх сорокарічних пошуків і досліджень нескінченних закапелків храмового підземного комплексу. Вчитель настільки розчулився, що повідав нам радісну новину з велиуим пафосом, а потім навіть притулив до

читати