Завантажити

має мати більшу терпимість до іншої думки, мати більшу здатність до пошуків компромісів. До нормальної праці нарешті! Я б і далі лежав на м’якому дивані у теплій хаті навпроти телеекрану з такими райдужними мріями, але бентежить мене думка, що й нове покоління виховують старі вчителі, які не зробили жодних позитивних висновків після Майдану, коли вийшли проти неправди прості люди, аби захистити свої мрії про краще життя. Саме люди, а не політики, які не зуміли з розумом скористатися перемогою народу! На жаль, на превеликий мій смуток я бачу (може й помиляюся?), що не набули позитивного досвіду ані праві, ані ліві, ані жоден з причетних до політики діяч не сказав голосно і привселюдно, що він робив помилки і тому відмовляється сам від керівництва своєю партією, тому не чекатиме виборів, коли його могли б і переобрати. Іде сам і не для того, аби створювати нову партію. Іде просто працювати, заробляти хліба насущного, творити життя краще. Але ж... Але ж поруч тільки мрії зі мною, як з усіма нами, бо які нині ми є, такі й наші партії довкола нас та їхні провідники...
Забагато ще в нас і серед нас таких, хто досі мріє жити як на Заході, але працювати хоче, як працював раніше. Низька продукційність нашої праці віддаляє нас від заможних країн, а ми, замість її підняття, волаємо про захист вітчизняного виробника. У тих сферах виробництва, де діє протекціонізм і відсутня конкуренція, продовжує занепадати не лишень продукційність праці, але й якість продукції. Невже українці можуть нормально і продуктивно працювати лише в умовах того самого Заходу, де цінують наших робітників саме за фаховість і вміння творчого підходу до роботи? І щодня все збільшується і збільшується чисельність наших заробітчан у країнах Европейського союзу. Варто додати, що зважуються на таке радикальне голосування за перевагу західноевропейських цінностей переважно найбільш рішучі та працелюбні. Я не схильний довіряти інформації, що там наших уже кілька мільйонів, але знаю, що їх усе-таки сотні й сотні тисяч, які найактивніше проголосували за західні політичні й економічні структури. Я розмовляв з багатьма з тих наших заробітчан у різних країнах Европи, які все більше й більше схиляються до думки ніколи вже не вертати додому, бо не бачать тут перспективи на покращення життя. Сьогодні, коли спростилися умови працевлаштування громадянам з країн недавнього нового поповнення ЕС, вони масово їдуть працювати до західних реґіонів, де відчутно кращі умови праці та значно більша платня, тобто звільняється забагато робочих місць для українців у балтійських країнах, у Польщі, Чехії, Словаччині тощо. Невже цього не бачать і не розуміють “наші” великі підприємці? Невже їх не лякає скорочення притоку нової робочої сили на свої підприємства? Невже вони гадають, що ще якийсь тривалий час ще зможуть отримувати великі прибутки, бо їхня продукція зможе протриматися конкурентноздатною за умови низькою платні робітникам? Коли вони схаменуться і перестануть перетворювати всю владну систему на власну велику комп’ютерну забавку? Не тай нині час, аби будь-яка держава могла жити ізольовано від інших. Навіть населення Північної Кореї з її надто амбітними керівниками виживає сьогодні лише за рахунок гуманітарної допомоги розвинених країн...
А поки що доведеться мені сумно зітхнути від розуміння, що все-таки славний Остап Вишня був правий на всі сто відсотків у своєму памфлеті, про якого я згадував на початку своєї статті, коли радив боротися з ледацюгами і неробами таким чином: “А чи не спробувати б нам ... більше сіяти стручкуватого перцю? Перець той треба закладати не під чересло в плузі, ..., а зовсім в інше місце... Для енергії спеціяльно...” Я б додав за нероб і ледацюг маю не лише політиків чи бізнесових магнатів (останнім часом вони все більш і більш є одними й тими самими особами), а кожного з нас пересічних, з тих мільйонів, які ще так недавно здивували весь світ столичним Майданом і меншими майданами та площами по всій Україні.
Можна згадати й не такі радикальні пропозиції й гасла інших наших світочів щодо того висновку, який здавна побутую в народі: “Ніяка справа не починає робитися, поки її не починають робити.” Тільки так. І перестати нарешті одній стороні лякати громадян власної країни слоганами початку п’ятидесятих років вже проминулого століття про ненажерного і підступного вбивцю НАТО чи про не менш загрозливу перспективу опинитися в “колоніяльній залежности” від Об’єднаної Европи, а іншій – тягти усіх силоміць і стрімголов у обидві структури. Нас туди ще рано запрошувати, тому й не запрошують. Дорости треба спочатку. А грюкати безпідставно можуть лише погано виховані люди. Нашу північну сусідку і не запрошують, і ніякого галасу там не помітно з приводу “вступу-невступу” чи зі спільних військових навчань, але за багатьма оцінками Росія просунулася в бік евроінтеграції значно більше за Україну. Навіть з НАТО... Отож!...
Я писав ці рядки, коли за вікнами знову почали вирувати політичні пристрасті, знову політики кличуть улюблений електорат

читати