Завантажити

коли вчився в будівельному інституті, теж її практично не чув, бо всі дисципліни викладалися тільки іншою мовою, тому не міг знати, що користуватися “націоналістичними” словами, літерами і правописом було в ті часи великим гріхом, навіть злочином, перед “всєм совєцькім народом”. І вже не пам`ятаю достеменно, чи подив, чи острах, чи щось інше було в очах реального письменника з офіційної, майже державної, установи – Спілки письменників СССР, її української підневільної філії. Це вже зараз я добре розумію, що найпершою мала виникнути в того функціонера думка про свідому (бо, як інакше?) провокацію з боку кимось підісланого молодика. Після недовгої розмови, коли я вже отримав переконливі корисні поради штудіювати сучасну морфолоґію й синтаксис, керівник кабінету взяв мене із собою на виступи в піонерському таборі. Серед невеличкої ґрупи літераторів, були справжні (за тодішніми мірками) поети з віршами про щасливе дитинство і полум`яну юність тих, хто має невдовзі стати поруч з батьками на фронтах боротьби за врожай, за вирішення продовольчої й житлової проблем, за перемогу найсправедливішого і найлюдянішого ладу на ще ворожих п`яти частках земної кулі із шести, оскільки, покищо, тільки на одній частці здавна переміг трудящий народ, але згодом має ствердитися новий лад і на всіх інших планетах сонячної системи.
Після тих виступів, що переривалися постійно бурхливими оплесками дітей у червоних краватках, вивели до них і мене з моїми “стогонами серця”. Звісно, що я не дістав і кількох, для вічливості, сплесків дитячих долонь. Невтямки було, що на сцені із гостями була старша піонервожата, яка керувала дитячими оплесками – коли, кому і скільки... На тому і призупинилася на довгі роки моя, тільки-но розпочата, письменницька кар`єра, хоча дещо й було надруковано того часу після жорстких редакційних правок в інститутській багатотиражці та обласній молодіжній (звісно – комсомольській) ґазеті...
Я вибрав для цеї книжки з того небагатого збереженого доробку тільки одного невеличкого шкіца, який, здається, намірявся згодом розгорнути у ліричну повість про своїх сучасників, які мали жити у вигаданій країні, де не було суворого поліційного стеження за інакодумцями, не було комсомольських зборів і шефської студентської допомоги на колгоспних ланах. Мої герої мали розумітися на одвічних загальнолюдських проблемах, на поезії, музиці. Повість мала бути психологічною, забарвленою інтимними епізодами, але поза часом і простором у невідомій країні. Не судилося дійти до написання повісті, хоча вона вимальовувалась, так мені пам`ятається, досить чітко. Тоді скрізь точилися молодіжні суперечки щодо ролі в суспільстві “ліриків” – гуманітаріїв та “фізиків” – технарів. Я був більше технарем, ніж гуманітарієм, шукав у всьому “раціо”, заганяв до сліпого кута викладачів політекономії, атеїзму, істмату, діамату та інших пролетарських матів. І зовсім не тому, що не сприймав ту ідеолоґію, навпаки – прагнув стати її палким адептом, на що був націлений піонерсько-комсомольським вихованням, але намагавсь усунути для себе ті протиріччя, що кололи мені свєю неоковирністю очі, і мав за те купу неприємностей, міг без проблем вилетіти з інституту. Втримався, затих, але не став і адептом, бо ті нерозв`язні протиріччя згодом розперезалися й скинули з високого трону таку, як здавалося майже всім, всевладну і всеспроможну ідеолоґію зрівняльної сірятини. Криваве ліжечко славнозвісного Прокруста озповзлося вшир на розмір у шосту частину суходолу земної кулі, на яке були покладені не один десяток мільйонів людських тіл і доль, скільки відрубано мудрих, але інакших, голів, що не вкладалися в комуністичні мірки. Згодом я подорослішав, навчився мудрости приховувати справжні почуття і думки, потайки пописував, але все не про те, що могло бути гідним для друку в тодішній Україні. В чомусь я є прототипом усіх моїх персонажів як у цій книжці, так і в попередній – “Злам”, що виходила двічі у світ (видавництво “Живиця” у Києві, 1998 та видавництво “Кальварія” у Львові, 2001...
“Повернутий лист” – ця наївна і щира спроба пера подається мною вперше, після деяких вагань щодо доцільности знайомити з нею доскіпливих читачів, практично без суттєвих правок для збереження тодішнього мого світосприйняття, коли зустрівсь із зовсім іншою реальністю – існування широкого україномовного середовища, про яке у великому індустральному місті на берегах Дніпра інколи досягав тихий відгомін. Мої зрусачені студентські приятелі, нащадки запорожців, при розмовах про Західну Україну, заздрісно зітхали, згадуючи розповіді очевидців про те, що там же всі говорять українською, хоча й були нажахані офіційною пропаґандою про “нелюдські вчинки лісових бандитів”, про “неправильну, бо ж покалічену західняками” справжню солов`їну мову, якої вони вдома чули з кожним днем все менше і менше від доживаючих віку бабусь серед степових безкраїв...
Кілька днів у місті Лева не стерлися з пам`яті за сорок років, я і в сьогоденні намагаюся використати будь-яку нагоду

читати