Завантажити

на боротьбу з демократію і краще життя під прапорами різних кольорів. Я не знав, чи відбудуться дострокові вибори і коли, я просто мріяв, я хотів вірити, що переможе здоровий глузд наших Провідників, бо почують нарешті справжній глас всього народу, а не лише кількох десятків тисяч штатних мітинґувальників, що заробляють почергово на амбіціях всіх партій...



ОДИН З НЕВІДОМИХ СЛОВНИКІВ

(Переднє слово до публікації словника в журналі «Українознавство»,2004-05 та окремою книжкою – «Задруга», 2008)

Створення невідомого фрезеологічного словника, про який піде далі мова, його походження, автор чи автори – все поспіль виявилося не тільки для мене досить загадковою історією, яка давно вляглася на межі необхідности вже й детективного розслідування, вляглася і ніяк не зрушить з тої місця, бо так і не знайшлося досі жодного свідка, аби з перших достовірних відомостей розпочати надалі активніші пошукові роботи. Майже два роки тому я вже розповідав про нього на сторінках ґазети “Слово Просвіти”, після чого в ній час від часу друкувалися деякі сторінки з цього словника. Оскільки з того часу майже нічого не змінилося, то я повторю ту розповідь для нових читачів з деякими уточненнями і доповненнями.
Я звернувся тоді до читачів ґазети з надією, що можливо відгукнеться хтонебудь із тих, в кого могла збергтися якась інформація щодо вірогідного або реального автора чи упорядника словника, що колись дістався мені без ніякої назви чи натяку на автора. На жаль, минуло вже значно більше року, але до розгадки цієї історії за цей час майже не вдалося наблизитися, була кимось висловлена здогадка про причетність до цієї роботи харків’янина Назара Петренка, котрий був засуджений більшовиками разом з більш відомим політичним діячем – Всеволодом Голубовичем та іншими однопартійціями, на процесі 1921 року проти членів Української партії есерів[YZ1].
Начебто міг той Назар Петренко в сибірському засланні зайнятися подібною працею, бо мав для цього потяг і здібности. Це якось збігається з моїми давнішими відомостями, що машинописний варіант словника, з якого я зняв для себе копію 1964 року, був дійсно привезений з Сибіру. Можливо, гіпотетичний автор цієї роботи мав під руками якісь інші словники та праці з мовознавства, аби укласти свій вибірковий в одному напрямку словник. Можливо, це міг бути і вже згаданий Н.Петренко, який після відбуття свого концтабірного терміну не став повертатися в Україну, а його подальші сліди загубилися в Сибірських безкраях, мабуть, він десь там працював деякий час, поки не був заарештований вдруге і засуджений вже “без права на листування”, що означало термінологією тодішніх каральних орґанів по-просту – ростріл. Варіантів можна вигадати багато, бо його подальша доля після першого засудження і заслання мені невідома, хоча сам В. Голубович після першого суду був незабаром амністований, навіть досить активно співпрацював з більшовицьким режимом і був знищений тим режимом вже трохи пізніше – в тридцяті роки...
Мені завше стає журно і тривожно на душі, коли згадуються два поетичних рядка, колись написаних латишем Кнутсом Скуєнієксом у мордовському таборі вже наприкінці шістьдесятих років – “Все, що затиснеш до жмені – витече, зміниться, щезне...”. Цими рядками закінчувався вірш Скуєнієкса про Геракліта, про те, що не можна увійти до дня вчорашнього і щось там змінити, аби виправити непоправне. Увійти і поправити, виправити, то дійсно зась, але багато хто пояснює з таких “наукових” засад своє небажання чи невміння взятися до серйозної роботи з оцінки і відновлення наших втрат саме із того зміненого чи пощезлого з нашої історії, з нашої мови, з наших звичаїв, з усього того, чим іздавен ми відрізнялися від інших, як окремий самобутній народ зі своєю історичною старожитністю. До руйнації нашої пам`яті, наших звичаїв, нашої мови докладали неймовірних зусиль різні завойовники кілька століть поспіль, але найстрашнішим за своїми наслідками було проминуле двадцяте століття. І справді, всі ми, хто ще вважає себе українцями, яких не тільки набагато поменшало, але які стали насьогодні зовсім інакшими в поведінці, навіть у побутовій мові, аніж були наші прадіди на зламі дев`ятнадцятого століття, а що вже говорити-балакати за часи давніші, з яких збереглося ще менше. Про це з гіркотою постійно пишемо на сторінках своїх малотиражних укоаїнських видань, які ще жевріють окремими впертими вогниками між багатотисячними масовими російськомовними виданнями більш бульварного напрямку, хоча деякі з них і намагаються вдавати себе наближеними до інтелектуалів, навіть для підтвердження цього подекуди запрошують на свої сторінки і українських авторів. Щось дізнається з тих публікацій про наші проблеми і пересічний зденаціоналізований обиватель, але суто українські часописи читаються і обговорюються в надто вузьких колах. Про це ми іноді гнівно і гучніше говоримо на мітинґах, але, як все меншає читачів суто українських часописів, так само меншають гурти маніфестантів під національними прапорами на

читати