Завантажити

столичних і провінційних майданах. Не ставив я перед собою завдання робити огляд загальної ситуації з тої пекучої проблеми збирання порозкиданого не тільки в українських землях, але й по всьому світу, каміння наших давніх соборів, насамперед духовних, як і щодо стану тої складної проблеми, яку дехто зве дерусифікацією чи національним відродженням, а дехто – “насільствєнной українізацієй”. Коли чую останнє, завше перед очима постає “тьотя Мотя з Курська”, невмируща й досі особа з відомої п`єси Миколи Куліша “Мина Мазайло”, яка воліла за краще бути зґвалтованою ніж українізованою. Кожному своє і свій час, бо ця моя оповідка тільки про один невеличкий кавалочек з тих втрачених національних скарбів, а це зовсім інша дотичність до концтабірних часів. Ця моя оповідка тільки коротке переднє слово пояснення історії одного дивного скарбу, яким тішився майже сорок років потайки, майже сам-на-сам, лишень зрідка ділився копіями із найвірнішими побратимами. Наразі хочу повторно звернутися до професійних мовників з іншого боку болючого питання реабілітації нашого нормального природнього правопису, який так нагло зґвалтували в тридцяті роки “мовознавці” з репресивних орґанів, додаючи до того з кожним роком хоча й дрібніших правок, але постійно і настільки вправно, що в сукупності вони вже майже встигли досягти тої мети, якої домагалися кремлівські ідеологи щодо побудови нової історичної спільноти на шостій частині суходолу земної кулі з одною мовою, з одною ідеологією. Наче і проминули найлихіші часи, наче і маємо тепера невід’ємне право самім розібратися в тім, як ми говоримо і як маємо нами говорене викласти на папері чи на дисплеї комп`ютера. Були створили урядовим рішенням і комісію з фахівців для наведення ладу в правописі, та згодом суттєво поменшало в тій комісії саме фахівців, бо вирішили розібратися з проблемою тільки самі політики без науковців за старою схемою наближення всіх нас до метрополії, нехай і колишньої. Те саме може статися і з усією нашою історією, бо знову намагаються окремі представники начебто нашої влади змусити нас дивитися на самих себе чужими упередженими очима. Пересічним громадянам відомо тільки частину залаштункової гри нинішних можновладців навколо мовного питання. Пишуть інколи, що вже запізно щось правити, бо так вже сталося, бо всі вже звикли, тому навіщо потурати кільком десяткам “діяспорних вчених” з приводу їх бажання внести суттєві зміни до сучасного правопису, аби повернутися і материковій Україні на сотню років тому до того рівня, на якому завмерли заокеанські українці. Найчастіше противники змін наводять неоковирні приклади написання окремих слів, здебільшого іноземних, аби вразити аж до переляку тих, хто неспроможний зрозуміти всю глибину мовної проблеми, її впливу на характер нації, на її самобутність. Бо питання є багато глибшим, ніж сукупність правил написання окремих своїх слів чи іншомовних прізвищ. Хіба можна сперечатися про те, що логічна структура побудови словосполучень у реченнях впряму впливає і на світосприйняття навколишнього і на характер тих, хто користується цією мовою, на все, що ми призвичаїлися останнім часом називати менталітетом національної спільноти? А він в кожного давнього народу складався не одну тисячу років. За ці тисячоліття відбувалася кристалізація логічних структур нашої мови, яка нині вже зазнала надто болючих втрат і порушень, для пояснення цієї думки я спробую скористатися сучасними технічними досягненнями: коли до мовної проґрами потрапляє вірус, то ця проґрама при вирішення навіть найпростіших задач найчастіше видає невірне рішення, або взагалі не працює. Може, тому і не знаходимо виходу з багатьох тупиків політичного лабіринту, що користуємось каліченою мовною проґрамою. Невже так воно і є?..
Перепрошую, бо в запалі відхилився від своєї теми, тому вертаюся ближче до історії того скарбу, про який мав намір розповісти. Для мене ця історія розпочалася влітку 1964 року від одної моєї знайомої – пані Надії Ніколенко, яка вже була досить відомою професійною перекладачкою творів художньої літератури з російської на українську і навпаки, а на тодішнього мене, то дуже літною жінкою (їй тоді йшлося до шестидесятиліття), вона тоді нещодавна повернулася зі своїм чоловіком в Україну зі степових просторів східного Казахстану. Ще з кінця тридцятих років довелося їм удвох помандрувати кілька десятиліть за уральськими горами сибірськими просторами. Так сталося, що вона познайомилася з моїми тодішніми літературними вправами, а на той час у Києві, як і на всіх українських теренах, вже починало ізнову сутеніти для української інтеліґенції, і я вже почав приховувати за псевдом свої вірші про Крути, Мазепу, пожежу книгозбірні, або й звичайну лірику, де було повно смутку і зажури, хоча мені було тоді трохи за двадцять років. Дещо і зовсім зрідка з`являлося на сторінках офіційних видань, і кожного разу мої творіння зазнавали значного редакторського втручання, бо я завше мав ускладнення з мовними редакторами з-за невміння користуватися тодішним

читати