Завантажити

кожним народом століттями, аби загальнолюдська цивілізація не втратила свого багатого історичного надбання таких різноманітних і самобутніх національних культур, від сукупности яких веселково жити на цій планеті попри намагання деяких ненажер проковтнути і перетравити в собі чи трохи подібних, чи зовсім несхожих окремих національних культур, саме з багаточисельности яких і складається величне мозаїчне панно спільної культури всього людства нашої Землі, всієї загальноземлянської цивілізації.
Знову емоції відхилили мене від простого подання змісту невідомого словника, бо є в ньому щось таке дивовижне, що викликає давні призабуті чуття, аж прокидається в глибинах єства ґенетична пам`ять і підказує, як треба вірно говорити українською мовою, яка вона дійсно самобутня і водночас материнською для інших слов’янських мов, як вони можуть родичатися через нашу. Придивіться до нього, задумайтесь, я ж маю надію, що довкола долі цього словника можна і треба поговорити серйозно про багато що наболіле, навіть у тім випадку, якщо більшість фахівців прихилиться до висновку, що ніяк не можна увійти сьогодні до тої річечки, яка протікала повз нас іще вчора...
Як на мене, то такий словник (далі подаю курсивом у лапках окремі вирази тільки з останньої сторінки словника) “до скрути треба”, бо ж не “лизень злизав” нашу пам`ять, бо ж іще багато хто з нас боляче відчуває чуже “як сіль на очі”, а ті, що “не нашої сотні” нехай собі йдуть в іншому краї “ловити вітра”.




ВИМУШЕНЕ ПОЯСНЕННЯ
(уривок з роману в новелах “Йду проти себе”, “Кальварія”, Львів,2004)

Перебираючи старі папери, серед яких я намагався знайти дещо цікаве, що могло зберегтися з давніх студентських років за часи моїх постійних мандрів неохопними просторами тодішнього Союзу (Латвія, БАМ, Крайня Північ), бо готувався відвідати місто своєї студентської юности, яке ніяк не скине із себе, навіть після десяти років незалежности України, ганебне чуже ймення, аби знову зватися Січеславом – містом, що постало на теренах давньої Кодацької паланки в незабутні часи козацької слави. Там мої друзі заплановали провести творчі зустрічі із університетською молоддю, щось, наче звіт перед земляками. Природньо, я хотів показати на тих поетичних зустрічах, якими були із себе завзяті бунтарі в давні часи серед тодішніх студентських поетів, яких за тодішньою класифікацією відносили до початківців. Тільки я ніколи не полюбляв, не сприймаю й досі такого визначення – “поет початківець”, бо приналежність до поезії не може бути визначена віком або вишколом – поетами народжуються, хоча то може бути довгою чи короткою розмовою, але зовсім окремою.
Шукав, бо щось таки мало зберегтися на папері серед старого мотлоху, адже в пам`яті лишилися тільки деякі рядки з моїх юнацьких віршів: “На Велику Ведмедицю, як на домбру, я струни нервів своїх натягну, нехай вибухає бомбою стогін серця, що ранить струну!”. Сьогодні цим нікого не подивуєш... Десь мала зберегтися й невеличка збірочка віршів, що була надрукована на цигарковому папері накладом близько ста примірників уже після закінчення інституту, коли я працював поблизу Києва на будівництві великої електростанції. Щоправда, ця згадана книжечка розійшлася тоді по руках серед тих, кому довіряв, до останнього примірника, за що я мав деякі неприємності, незважаюче на скромне псевдо, яким намагався приховати своє авторство.
Почав шукати, хоча то була марна справа, від самого початку цілком безнадійна – оскільки свого часу, наприкінці 60-х років (Гай-гай! Вже минулого тисячоліття!) я тікав з Києва до Латвії, то у відчаї попалив небагаті свої архіви, у першу чергу – щоденники й дещо з рукописів, а насамперед – чужі листи і світлини. Серед купки пожовклих чернеток з віршами літстудійців Дніпропетровського палацу студентів, абсолютно аполітичних і писаних російською мовою, що пояснює, як вони могли збереглися до сьогодні, надибав на декілька своїх невеличких прозових шкіців, написаних ще на другому курсі будівельного інституту.
Коли я читав свої віршовані чи прозові проби пера російськомовним літстудійцям, вони не робили мені ніяких закидів чи зауважень щодо моєї мови, яка дещо відрізнялася від тої, до якої вони прилучилися у школі. Чи вони гадали, що й такий варіант можливий, чи вважали це за пристойний вибрик для нашого богемного середовища. Але я одного разу, під час літніх вакацій, приїхав до Києва і заніс свої шкіци разом із віршами до кабінету молодого автора Спілки письменників. І досі, хоч минуло вже стільки років, я відчуваю свою провину перед тодішнім керівником того кабінету. Вже у наш час вільної держави, після мого поверненя в Україну з вимушеної еміґрації (в межах тодішньої Імперії в різних її куточках дихалося з різним допуском волі, тому подався тоді до Латвії), я вибачався перед ним неодноразово за давній мій некоректний вчинок. Некоректність полягала в тому, що мої дитячі і шкільні роки проминули в російській глибинці, тому в Україні я не вивчав української мови в школі, а

читати