Завантажити

один подумки, але на чотири голоси і без бажання почути сусіда-однодумця. Хто зуміє їх зібрати під єдиний прапор чи корогву для порятунку самих себе?...
А поки що лишається зі мною випадкова обнадійлива думка з якогось давнього мого вірша: “...сумна самотність втраченого раю й забутих приписів і заповітів – а, може, ще Господь якусь надію має – для чогось Він посіяв нас у цьому Світі...”


ОСЯГНУТИ МРІЮ...
(«Слово Просвіти», №22,2007)
Кожна людина здатна мріяти, в кожної може бути у тих бажаннях щось надто своє особисте, а може бути і спільне прагнення більшости народу певної країни до чогось величного і пречудового, нехай і в якомусь майбутньому, бажано – у досяжному. На мій, і не тільки на мій, щирий жаль нема такої спільної мрії, яка б саме сьогодні могла об’єднати коли не всіх, то значно переважаючу своєю більшістю частину моїх краян у боротьбі за її втілення. Провідники різних партій і рухів є не просто конкурентами у здобутті електоральної прихильности, а здебільше вони є антагоністами, які не здатні до примирення чи навіть до толерантного діялогу. Гаразд, нехай у них різне до протилежности бачення дороги до побудови щасливого життя для всієї країни та для кожної окремої людини в ній, але ж чому вони не звертаються до неї і до всіх нас разом з конкретними і реальними водночас своїми програмами? Майже всі партії користуються окрім загальних і абсолютно подібних гасел-обіцянок-цяцянок безпардонним залякуванням народу своїми супротивниками, називаючи їх “ворогами рідного краю і воднораз аґентами якоїсь певної держави”. Можна навести безліч прикладів, один з найбрутальніших – мовне питання. Його можна б було розігрівати аж до розколу країни, аби люди в ній не розуміли одне одного при спілкуванні, як в інших країнах, де з різних історичних причин живуть надто різні етноси. Але ж в Україні практично не можна знайти людину, яка б не розуміла обох близьких мов, якими користуються різні верстви населення. На різних телевізійних ток-шоу і ведучі, і учасники говорять так, як хто хоче, а дехто навіть на суміші обох зразу. Ідеальна мовна ситуація, ніде нічого подібного не стрічав, навіть у країнах, де є більше одної державної мови. Ідеальна в тім, що на будь якому рівні від базарної балачки до засідання Уряду чи Верховної ради водночас розмовляють чи дискутують без ніякого синхронного чи послідовного перекладу, бо справді всі розуміють один одного. Але декого це не влаштовує. У першу чергу того, хто наобіцяв перед виборами “дешевої ковбаси”, але не хоче, аби йому нагадали про неї виборці. Задуреним людям обіцяють ще одну мову зробити державною, аби не вчити і не знати іншої. Але ж на противагу нинішній стихійній ситуації щодо користування мовою на вибір прийде законодавча необхідність володіти обома мовами будь-якому державному службовцю від двірника до народного депутата, бо так є у тих країнах, де більше одної державної мови. А як має бути інакше? Абсолютно всі акти і постанови від сільради до Верховної друкувати обома мовами, а на будь якому зібранні користуватися перекладачами. Скільки з’явиться нових робочих місць! Але ж і яке додаткове навантаження на державний і місцевий бюджети!
Проте я хотів би загостритися на іншій болючій темі, яка на сьогодні використовується політиками не меш спекулятивно на суцільних емоціях і на відсутності виваженого підходу, на темі европейського вибору України. Коли я знову вертаю додому з мандрів якоюсь із сусідніх країн, багато з яких насправді були чи не в гіршому стані від нас десь із років п’ятнадцять тому, то кожного разу знову надто загострено сприймаю негаразди власної домівки, які вважаються багатьом з нас непереборними проблемами. Дехто спроможний навіть пояснювати (і зовсім не як жарт) витоки нашої теперішньої відсталости від сусідніх західних чи північних країн ледь не ґенетичними причинами, несвідомо повторюючи саркастичні вислови ще не репресованого Остапа Вишні “Про продукційність праці у сільському господарстві та про те, як тую продукційність збільшити”, яка побачила світ 1925 року. Раджу тим, хто призабув чи не читав цього памфлету, перечитати його, бо він є надто актуальним і сьогодні, наче щойно написаний у наші дні для нас сьогоденних. Може, багато хто зможе обуритися на ґротескно змальоване художником обличчя свого народу, я б хотів, аби розгніваних стало якомога більше, бо ж власне для цього і загострював побутову ситуацію письменник. І той гнів мав би привести до протилежної думки – ні, ми не такі, ми маємо всі права бути серед інших народів Европи. І у гніві закидаємо ту багату й ситу спільноту народів справедливими претензіями щодо відсутности у них бажання прийняти нас до своєї родини.
Ні в якому разі я б не хотів, аби мої роздуми хтось сприйняв за чергову агітаційну акцію щодо якомога скорішого вступу України до Європейського союзу чи НАТО, як посполитого нашого рушення на Захід під давніми прапорами “Геть від Москви!”. Те і те може бути лише нездійсненими мріями такого собі патріота-ідеаліста, який ніяк не може чи не хоче

читати