Завантажити

де вона перетворилася в нахабну і малокультурну “хахлушку” з такими ж родаками трьох поколінь, для якої метою життя є оженити на собі багатія. Можна додати й власне російські здобутки, що заполонили українські екрани: про дурних і розумних нишпорок у чоловічій і жіночій подобах, як професіоналів, так і аматорів; про гордість Росії – військовиків з офіційних чи з добровільних формувань, які відважно “мочать” підступних і зловорожих “ліц кавказкай національнасті” в їхніх домівках; про сучасних циганських баронів і про давніших російських дворян; про “чесних” і “поганих” злодіїв; про буденні побутові справи родини государя-імператора та його спадкоємця. Здається, що не залишилося жодної сфери людської діяльности, яку б не обсмоктали “миловари”, розтягуючи будь-яку побутову сварку на кілька серій, доповнюючи довгими перервами на рекламу. А довготривалі шоу, в яких лише взаємна зрада і підступність “героїв” має тримати біля екранів масового глядача, якому предметно постійно вбивають в голову, яким віртуозним може бути матюччя! А яким розмаїттям постають з телеекранів всілякі збоченці, а інколи справжні хворі люди, бо несповна розуму? А як сприймати серіяли про симпатичних, навіть “шляхетних”, братків з бригад організованої злочинности, і не звірів, а цілком нормальних хлопців і дівчат з нашого дому, з нашого парадного? Можливо, що як результат подібного цілеспрямованого виховання на сьогодні вже сталося таке несподіване й незрозуміле явище, що особливо подобаються нині масованому глядачеві стрічки, де симпатичні бандюги ошукують несимпатичних копів, ментів, бобів, ажанів та їхніх колеґ у різних країнах світу. Варто було б згадати й гумористичні передачі, проте не чіпатиму з дальших країн, а спинюся лише на російських, котрі не просто повторюються в нас занадто часто, а практично заполонили всі українські телевізійні канали з безкінечними повторами. А спинитися треба з подивом, бо в них найвищими досягненнями гумору є калічення, на кшталт одеського жаргону чи “псевдодєрєвєнскава” діялекту, російської мови і засалені жарти з прозорими натяками на ненормативну лексику, на статеві збочення. До того ж, найбільше позитивних емоцій у глядачів викликають самі слова зі словників для службового користування. Я далеко не є моралістом з якоїсь пуританської родини, а крім того, мандруючи будівельними майданчиками по різних куточках колишнього СССР, я за десятки років наслухався вдосталь всілякого багатонаціонального “гумору”, але ж при всій сучасній “демократизації” суспільства мають все-таки бути якісь межі пристойности у поведінці серед товариства. Один з моїх приятелів здавна поділяє свої присолені й приперчені анекдоти на кілька катеґорій залежно від аудиторії його слухачів – один і той самий жарт розповідає в різних варіянтах, як він каже: для жінок, для чоловіків і для таких, як він сам. Ніколи не плутає. Можливо і трапляються інколи проколи, але ж під впливом деяких об’єктивних факторів у надто веселій компанії. Але щоб з екрана телевізора в “дитячий” час можна було почути від актора, який хизується званням заслуженого чи народного, побрехеньку в текстовому варіянті для таких, як мій приятель!...
У відповідь чую від іншого свого товариша цілком серйозне міркування, буцімто наша біда в іншому – майже зовсім нічого нема подібного українською мовою на нашому телебаченні чи в концертних залах з перерахованого (далеко не всього, ой, як далеко!) мною, до якого так прилипають телеглядачі всіх соціальних прошарків, віку і статі, етнічної приналежности. Є дещо, але зовсім зрідка в телевізії чи незначними накладами в подібній літературі, хоча українською художні твори видається зовсім малими тиражами, то говорити про їхній вплив на дебілізацію співгромадян, гадаю, не варто. Проте це окрема болюча тема, яка здавна ятрить не лише мою душу, а зараз я не торкаюся мовної ситуації або того гіркого спостереження, що україномовного гумору чи сатири в нашому сьогоденні не існує зовсім, як, начебто, і не існувало ніколи. Невже “кроликів” чи “сердючок” можна назвати українським продуктом? Скоріше навпаки – вони більш популярні саме в Росії, більш там присутні, бо ж майстерно грають у нескінченному водевілі з початку дев’ятнадцятого століття під назвою “дражнити хахла”. Але повторюся, що зараз хочу звернути увагу на те, що масовий процес саме дебілізації будь-якого населення в будь-якій країні триває з прискоренням на різних континентах, колись віддалених, а тепер з’єднаних до ‘дної купи супутниковим телебаченням, сотовими телефонами, липким павутинним мереживом інтернету, міжнародними часописами, які водночас виходять різними мовами. Бо скрізь все тоншим стає прошарок класичної культури і тої частини суспільства, де ще зберігається потяг до справжніх надбань людства, хоча мало хто з них воліє рішуче постати на прю з навалою з усіх боків псевдокультури. Найбільшим достойникам від високої культури взагалі “западло” (вибачте на цьому слові, бо не спромігся віднайти більш толерантного в словнику) зійти зі свого захмарного Олімпу задля

читати