Завантажити

перетворюючи її поступово на одноманітний сірий субстрат, нівелюючи і розтираючи на площині, привчаючи до двомірного животіння на поверхні спотвореної планети. Щодо нищення природного середовища для нормального розвитку людства, як вищого витвору Творця (Природи?), треба говорити окремо й досить предметно, хоча ця проблема, як на мій хлопський розум, беззаперечно пов’язана із темою моїх роздумів з приводу розпочатої невідомими силами дебілізації популяції гомо сапієнса, бо лише зовсім деґрадоване людство може нищити все живе на своїй планеті – у своїй домівці. Чому навіть при потребі звернутися з молитвою до Творця, що має відбуватися в урочистій, майже інтимній обстановці, почали збиратися люди для спілкування із Всевишнім тисячними натовпами на тих самих стадіонах чи в колишніх легкоатлетичних манежах? Збираються і не просто дивляться на майже естрадне шоу, а навіть самі беруть в ньому участь, підстрибуючи, повторюючи десятками разів якусь коротку фразу, або й одне слово? Ця метода людського зомбування, мабуть, потребує більш фахового підходу для її осмислення, для протидії, бо, маючи таких “парафіян” зі своїм баченням Спасителя, їхні проповідники починають лізти до високої політики. Щось подібне колись передбачив і описав російський вчений і письменник-фантаст Іван Єфремов у романі “Час бика”...
Але я продовжу інші свої нескінченні болісні “чому”. Чому ще кілька десятиліть тому деякі “музичні шедеври”, подібні до теперішніх хітів, могли лише зрідка виконати ресторанні музиканти перед закриттям свого закладу на прохання геть сп’янілої публіки, бо частіше так співали про себе справжні герої тих витворів на своїх “малинах” у вузькому колі? Нині спеціяльні телешоу збирають до екранів величезну кількість поціновувачів музичного блатняка та іншого примітиву, а телевізійні ведучі називають зразки з того мотлоху досить делікатно “міськими романсами”, навіть гідними для широкого розповсюдження в масах міщанства. Хто і навіщо постійно викидає шалені гроші на розкрутку виконавців, які не мають ніякого голосу, зрідка не мають не лише музичного слуху, а навіть не відчувають примітивного ритму на раз-два-три? Чому продаються і не так вже й задорого музичні критики й культурологи, аби наввипередки пояснювати несвідомому люду, що надійшов інший час музичної культури, і тепер мають змагатися не голосові чи музикальні здібности виняткових талантів, а пересічні люди, що здатні до “задушевного” співу пошепки? Хоча за тим шамотінням подеколи й звірячого крику не чутно. Чому найпопулярнішим читанням переважаючої більшости населення є одноподібні, як одностатеві близнюки, так звані кримінальні чи сльозогінні “романи” авторів та авторок, чиї прізвища асоціюються взагалі просто з книжечкою взагалі, а не з конкретним твором? Чому найбільш касовими фільмами у всьому світі стають стрічки про збоченців, вар’ятів, дебилів? Чому не лише літні домогосподарки, кидаючи будь-яку важливу термінову роботу, водночас дивляться десятки “мильних опер” на сотні серіалів кожна, які неначе в’язничні ланцюги тримають засуджених, які зовсім подібні одне до іншого, не зважаючи на країну виробництва чи на сюжетне дійство? Чому дивляться не від нудьги знічев’я, а зі справжнім непідробним співчуттям, інколи проливаючи навіть сльози, до вчинків одновимірних персонажів, яких не повертається язик назвати героями? Чому навіть талановиті (не в минулому!) літератори змушені для сьогоденного заробітку засмічувати зверх розумної межі свої твори матюччям і найчорнішою порнухою, зухвало (лише дехто ніяковіючи) пояснюючи у своїх інтерв’ю для тих, хто “розумово відстає” від сьогодення, що лише таким чином можна і треба відображувати правду життя? Про що пишуть сотні часописів, до чого вони закликають своїх читачів з усіх пресових яток і вуличних розкладок? Чому вони такі подібні у всьому світі – ці лискучі й багатокольорові різноманітні видання, які й справді, без ніякої рекламної брехні, є міжнародними інтернаціональними виданнями, але ж всі вони вповень з рекламною брехнею різного товару від металу і ганчір’я до сексуальних послуг? Тощо, тощо і тощо... І це без згадок про павутиння інтернету, де всього з порахованого ще більше і ще доступніше для школяриків із наймолодших клясів.
У відповідь на мої закиди щодо читання літературної макулатури мені можуть відповісти, що й таке читання на сьогодні є незбагненим феноменом, навіть справжнім дивом, що взагалі люди беруть до рук хоч якусь книжку і щось намагаються читати, а не споживають те саме у готовому вигляді через телевізійні екрани. Я інколи проглядаю в ґазетах програми українських телеканалів – там насправді майже на всіх поспіль із самого ранку і до самого ранку мерехтять назви начебто різноманітного, але зовсім схожого одне на одного, безкінечного “мила”. Це не лише латиноамериканські чи суто штатівські, бо останні, як і різні розважальні телешоу, досить часто адаптують до своїх реалій в інших країнах, в тому числі в Росії – згадаймо для прикладу хоч би про гарненьку няню в російському варіянті,

читати