Завантажити

громадськістю відкриттям ними емпіричного Закону щодо залежности ступеня зомбованости електорату від кількости книгозбірень на душу населення відповідної области України. З усіх 27 адміністративних територій не вписалася до абсолютно чіткої кривої графіка за тим Законом лише одна – “підвів” Київ, але це було абсолютно зрозумілим тоді, бо тут бібліотеки значно більші за розмірами, тому кількісно їх і справді менше саме на душу столичного мешканця. Проте досить швидко, вже на наступних виборах свого мера, кияни довели, що в Законі братів Капранових нема винятку ні для кого, навіть для стольного граду...
При всьому моєму українському патріотизмі мене ніяк не тішить, що в багатьох інших державах процеси деґрадації духовности йдуть ще більш стрімкими темпами, наче заливає сірятина все поспіль, перетворюючи народи в населення, яке й справді можна образити невинним словом “популяція”. Не тішить, бо інколи навіть постає перед очима сумне видіння – химерна картина всесвітнього потопу на той час, коли залишки людства вже й не намагаються рятуватися, а приречено чекають на свою загибель вже не на дахах своїх будинків, а на верхівках давно прохололих димарів, і хвилі загидженого сірого моря загрозливо й зневажено водночас лижуть їм п’яти...
Вражає саме послідовність і не деяких, а надто масових, навіть глобальних, світових неґативних явищ, через які поступово деґрадує не якась там національна культура окремо взятого більш чи менш чисельного історичного етносу, а й уся загальнолюдська цивілізація. Збіднюється, втрачаючи свою яскраву різноманітність. Через те вражає й спонукує небайдужих людей замислюватися над причинами, шукати відповідей на власні, сумні й пекучі аж до болю, запитання не так зі спостереження брутальних дивовижів узагалі, як з аналізу більш приземлених побутових фактів нашого повсякдення. Їх сьогодні, як і вчора, вже доволі, аби пекло й боліло, проте постійно з кожним прийдешнім днем постають на очі нові й нові. Можливо, що кожне з тих окремих явищ, які мені здаються вкрай неґативними для всієї цивілізації, коли висвітлювати їх навіть детальніше та ізольовано від інших, викличе лишень зневажливу посмішку безжурного оптиміста, який вважатиме недоречним згадувати про подібне на тверезий розум. Бо ж йому будь-що взяте з названого мною вважатиметься просто дрібним, або надто рідкісним й випадковим, і зовсім несуттєвим, тому і не вартим уваги серйозної людини. Може, хочу сподіватися, що випадковий оптиміст все-таки лише вбирається на такого штучного радісного наївняка – я зовсім не хочу принижувати розумових здібностей згаданого землянина, нехай і дуже оптимістичного, але трохи неуважного. На противагу йому в песиміста інше бачення, і не в песиміста, а скоріше – засмученого реаліста, який поглянув на проблему більш ретельно і тому поставився до неї більш серйозно. Реаліста справді вражає не лише сукупність проявів явного масованого зомбування переважної більшости людей, а ще нерозривна перев’язь одного прояву з іншим, наче вони всі змотані кимось невідомим на великого клубка, який котиться вже чавунним котком через державні кордони і долі народів, чавлячи колишні пріоритети, вминаючи до землі все прабатьківське. Вминаючи глибоко, аби вже ніколи не проросло згадками, докорами, зневагою. Поодинокі випадки проведення сьогодні фольклорних фестивалів, створення подеколи товариств по захисту рідної мови чи довкілля навіть потрібні тій невідомій вражій силі, бо будь-який Закон справно працює, коли дозволяє існувати виняткам. А йдеться наразі насправді про різні народи й різні країни, де ці процеси відбуваються надто подібно, хоча і мають певні відмінности, вони можуть бути і більш значними, бо в різних народів різна культура, історія, як і власне розуміння свого історичного призначення перебувати серед інших етносів. Але ж мені продовжує боліти й болить справді насамперед своє, і воно дуже припікає, настільки гостро зачіпає, саме мене, що не допомагає мені навіть знання, що більшість збудників болю подібні з тими, від яких потерпають водночас мої однодумці в інших країнах...
Отже, переходжу до прикладів, фактів, спостережень, на сукупність яких я не можу дати єдиного пояснення: Хто зможе хоч якось пояснити мені на рівні людського розуміння, чому найпопулярнішими музичними хітами для переважаючої більшости населення різних країн щодалі стають все більш примітивні за текстами і мелодіями витвори відвертих дилетантів чи ледь прихованих халтурників? Питаю про витвори, які важко найчастіше назвати навіть дотичними і до поезії, і до музики. Але чому збираються тисячі й тисячі глядачів до палаців спорту або ж і на стадіони постояти в тісняві серед ошалілого людського юрмища, подивитися хоч би здаля на блазнювання маскарадних рок-груп під так звану “фанеру” з далекого екрану, бо сцени майже не видко? І та “фанера” оглушливо гримкотить всіма мовами світу, єднаючи своїми ритмами з “багатим” за змістом текстом типу “Айн-цвай – поліцай! Драй-фір – бригадир!...” різнобарвну попервах людську масу,

читати