Завантажити

постулатів, обов’язкових для кожного жителя деспотії. Для прикладу: дехто ще може пам’ятати одне з тверджень радянських комуністів, яке треба було донедавна сприймати як аксіому всім без винятку громадянам СССР, сприймати без ніяких застережень і виїмок (що вже говорити про можливість вагання чи взяття під сумнів!) – панувала така собі “наукова арґументація” про їхнє вчення, що воно “вірне, бо правильне”. Все, гаплик, приїхали – сама Цариця доказу була в аґресивній дії! Це яскравий взірець щодо подібности застосування псевдоарґументів відомих чи тіньових режисерів тої самої навали, яка досить широким фронтом направлена на розповсюдження серед народів у різних країнах прагнення до активного сприйняття надто примітивних витворів псевдокультури і псевдонауки, як і псевдокохання та псевдоїдла. Не просто направлена, а ще й більш того – провадиться насильницька систематична робота на витискування геть зовсім із людської свідомости справжніх цінностей розумового буття, яких стільки понадаровувала Земля людству на всіх нелегких етапах його поступу від первісного вогню до ядерного синтезу і ядерного розпаду. Я б додав, що надто потужно вичавлюється з людей не лише ґенетична пам’ять чи цивілізаційні здобутки, а навіть схильність до варіянтного мислення, до найменших сумнівів, з яких майже завжди може чи повинна народитися істина. Насамперед це витискування стосується тих історичних надбань з культурного спадку сотень поколінь, які поступово, коли вибухово, а коли й повільніше, передаючи від батьків до дітей, мов естафетну паличку, здобуті знання, зуміли з часом перетворити на народи первісні племена.
Подорожуючи різними країнами реально, або й віртуально, сидячи на м’якому дивані у своєму домі перед телевізором з кількома десятками телеканалів, відчуваєш, що нема вже аж ніякої особливої різниці щодо твого місцезнаходження для усвідомлення нічим не прихованої істини – хтось або щось все активніше впливає на подальшу примітивізацію всієї людської цивілізації через свідомість окремо взятих особистостей, не обминаючи штучних чи природних кордонів між країнами та етносами. Перепрошую за вжитий в заголовку більш жорсткий термін (дебілізація) для означеного процесу, який, на мою думку, все-таки більше відповідає ситуації в культурі – в широкому розумінні цього поняття, хоча можу і погодитися з опонентами, що жорстокіший вираз (дебілізація) не є зовсім коректним щодо самого Царя природи – людини. А що порадите робити, що і як казати, які толерантніші слова добирати, коли сьогодні надто видко майже всім, у кого збереглася здатність до тверезої самооцінки самих себе, наскільки вже далеко стає день від дня стрімко деґрадуючому “Цареві” до “образу і подобія” свого Творця? Йдеться про пересічну особу, тобто про узагальнену одиницю виміру людської популяції, хоча останнє слово теж було б краще замінити на меш образливе для сукупности “Царів”, але ж знову постане питання, чи треба заплющувати очі на очевидне, робити бадьорий вигляд, що довкола є все “о’кей!”. Лишається тільки гірко зітхати, співчуваючи собі та втішаючи себе, що нічого не поробиш, бо так вже сталося з різних суб’єктивних та об’єктивних причин, не залежних від кожного з нас окремого, бо ж кимось (?) і колись нам усім разом було пороблено на зле. Усім, незалежно від кольору шкіри чи розрізу очей. Пороблено так, що ніхто вже й ніколи не зможе виправити. Але, чи пороблено геть усім, чи іще трапляються відчайдухи, яких це явище поки що не зачепило? І це не містика з уяви причинного, в якого просто зсунулася і ось упаде зовсім стріха? То й не звертати уваги, примружуючи очі, відводячи їх у бік? Але ж, що мені робити, коли й мимохіть щодня впадає в очі безліч підтверджень до моїх сумних спостережень на різних рівнях, як за діячами від високої політики, так і за кухонними теревенями в сімейному колі сусідської родини. Як вони говорять і про що намагаються розмірковувати, користуючись лише кількома десятками слів, оминаючи “непотрібні” правила граматики. Що нам усім робити, коли не визначено справжніх винуватців, бо не помічається сам процес, а потерпаючі від нього люди не відчувають ані болю, ані сорому, не звертають ніякої уваги на брутальну наругу, бо стискає їхні тіла лишень саме задоволення від вживання ерзац продуктів примітизованого суспільства? Я свідомо не торкаюся політичних проблем, схильности значної частини електорату на різних теренах до споживання більш брехливих, хоча і заманливих зовні, гасел псевдопартій в країнах, знов таки в різних за устроєм, а різниця лише в тім, що в одних усі виборці голосують “ЗА” майже на 99,99% і за одну правлячу партію, а в інших зі значно меншими показниками за якусь одну з багатьох на вибір – хоча й вибирати найчастіше нема з чого для забамбуленого і купленого за шмат ковбаси чи пакетик якоїсь крупи електорату, більшість з якого не вмирає через недоїдання – дорогим є не сам хабар, а увага кандидати в депутати!. Після виборів Президента України 2004 року відомі письменники й видавці брати Капранови поділилися з

читати