Завантажити

українським правописом, його реґламентаціями щодо вживання відмінків і мовних зворотів, з-за ужиття деяких “націоналістичних” слів, хоча редактори ставилися до мене найчастіше досить доброзичливо, коли дізнавалися, що не довелося мені вчитися в школі української мови, що до неї прилучився самотужки з відчутною допомогою батька через давні українські книжки ще в шкільні роки в російській глибинці...
Ось тоді, після ближчого знайомства, пані Надія під великим секретом дала мені для передруку десь до ста сторінок машинопису якогось словника, який не мав ніяких вихідних позначок: назви, автора, року видання тощо. Вже тоді в друкованому тексті було забагато суто друкарських огріхів, вочевидь, що від багаторазового передруку поспіхом, потайки від сторонніх очей. В ті часи я не надто насмілився з кимось ділитися тим подарунком, а незабаром і сам подався далеко за межі України більш як на двадцять років. З тих часів в мене збереглося багацько книжок без назв, без авторства, без ніяких вихідних данних, яких я позбувався перед тим, як віддати палітурнику для оправи, аби можна було згодом відбрехатися від доскіпливих занадто гостей тим щиросердним зізнанням, що якось випадково купив у невідомої особи на ринку, бо сподобався сюжет, а хто написав і коли, мені було невтямки. Такими й досі стоять на моїх книжкових полицях деякі романи Винниченка, Самчука, поезії Олеся, Маланюка...
Коли я повернувся до Києва, імперія вже добре хиталася перед своїм ганебним падінням, але був зайнятий іншими справами, тому тільки нещодавно вирішив довідатися про історію створення дивного словника. На моє прохання знайомі мені мовознавці намагалися знайти чогось подібного в наукових книгозбірнях чи архівах, та нічого схожого не знайшли по цей день. Але й підготувати до друку, а я обіцяв для того навіть віднайти спонсора, теж завагалися, чи не сприйме хтось, хто знає витоки цієї роботи, за плаґіатські вправи подання словника від імені поважного мовознавця із високим науковим званням.
Після деяких невдалих спроб порозумітися з титулованими мовниками, я випадково поділився своєю проблемою з головним редактором “Слова Просвіти” Любою Голотою, яка пішла мені на зустріч. Я сподівався, що публікація уривків з цього словника в просвітянському слові з мрїми поясненнями мало призвести не тільки до віднайдення справжнього автора, але і до різних відгуків, навіть суперечливих щодо доцільности відновлювати втрачене. Мені й досі хочеться почути конструктивні зауваження чи конкретні пропозиції щодо подальшої долі словника. Може бути, що кимось колись знайдеться і згадається ім`я автора, а може бути, що й ні, бо цей витвір чиєїсь копіткої праці можливо йде до нас не менше сотні років, але справа не в авторі, хоча не можна забувати таких подвижників, справа в тім, що тільки наші фахівці мають визначити, наскільки доцільним є сьогодні нагадати широкому загалу запашний смак живої української мови, якою донині володіють іще по селах досить літні люди. Не тільки в Україні чув я подібні слова і звороти, таке “не російське” вживання відмінків після дієслів або й таке, коли на протилежність російській мові дієслова не потребують після себе прийменників, чув у місцях давнього компактного поселення українців на Кубані, в Казахстані, Киргизстані тощо, бо довелося помандрувати скрізь. Через навальний поступ урбанізованого середовища надто стрімко меншає сільського населення, яке у всі часи лишалося більш стійким до іншомовного втручання, більш стоїчним у збереженні предковічних звичаїв, хоча знищували їх за природню впертість мільйонами будівничі “свєтлого будущего”, але й сучасні селяни через аґресивну телевізійну експансію різних “мамаду”, “кроликів” і “сердючок” чи навіть більш достойних володарів екранного часу, яким також невтямки поняття національної самобутности, які теж починають (чи продовжують) спілкуватися між собою понівеченою мовою, починають “інтернаціоналізуватися” за найгіршими проявами досі живучої ідеології недавнього імперського режиму.
Моє ставлення до збереження нашої самобутности, насамперед у мові та національних традиціях, ажніяк не пов`язане з неґативом до інших народів, їх культур, їх мов та звичаїв. Навпаки! Мені подобається подорожувати білим світом саме тому, що я знайомлюся з іншими народами, зовсім не схожими на нас, що я можу чути інші пісні, бачити інакші танці, заходити до інших храмів, а потім спрагло вертатися до своїх рідних теренів, до прабатьківських криниць. Навіть не хочу припустити, що час і наша триваюча деґрадація в ньому, зможе колись остаточно зневілювати чарівні відмінності реґіонів і в самій Україні, бо наша культура багата саме своїм розмаїттям. Від нещодавніх відвідин тої російської місцини, де колись проминули мої дитячі й шкільні роки, залишилося прикре враження – так само знівечено й прадавню культуру словен ільменських, яка надто вирізнялася своєю самобутністю на обширах Російської імперії. Ні, треба постати рішуче проти подібного ставлення безбатченків до свого минулого, яке ревно зберігалося

читати