Завантажити

крутнула:
– Ти, Даниле, таку суму довірив хтозна кому. Навіть розписки не взяв.
– Не взяв.
– То не той час, щоб отак покладатися.
Чоловік тільки спитав:
– Ти бачила їхні обличчя?
– А чому ж би й ні?
– І вони тобі нічого не кажуть?
– Я не настільки приглядалася до них.
– Ото ж то. А то були шляхетні лиця.
– Ти хочеш сказати, що то нащадки угорських шляхтичів?
– Зовсім не те. У шляхтичів не завжди були шляхетні обличчя, а в них – так. Бо вони – чесні. Я вірю їм.
– Ти багатьом віриш.
– Авжеж.
– Ти вірив, що й дощок у тебе ніхто не поцупить, хоч я тебе застерігала…
– Застерігала.
– І Джуру прив’язав на ніч…
– Не нагадуй.
Розумів, що пес на його совісті. Якби був одв’язаний, то залишився б живий.
– І бруси були б на місці, – зауважила дружина.
– І бруси були б на місці, – згодився чоловік.
Але до чого ця мова, коли вже нічим не зарадиш. Це розуміли обоє.
– Тільки серцю не прикажеш, – і Тетяна Миколаївна раз за разом витирала то ліве, то праве око, бо ошийник Джури давив їй на горло.


Так було до другого приїзду майстрів. А як прибули майстри – треба було готувати (бо так домовилися) сніданок, за сніданком – обід, за обідом – вечерю. І так щоденно. Але тішило одне – церква росла, наче її з-під землі хтось небесний виштовхував.
А за церквою піднялася вгору дзвіниця.
Почали збиратися люди дорослі й малі. Старі дивувалися:
– Геть як колишня!
А коли несподівано калатнув уперше дзвін – всі уклякнули.
– Дай, Господи, тому чоловікові многія літа! – хтось вигукнув.
– Хай його славному роду не буде переводу! – хтось додав.
А коли священик, що звідкілясь прибув, із старовинною, ще прапрадідівською іконою, яку приніс із дому Немира, відправив молебень по «невинно убієнних» голодом, – всі односельці впали на коліна і підняли стулені долоні до неба.
– Ти диви, а які рушники! І де він їх узяв?
– Як де? Тетяна Миколаївна вишила.
– Невже?
Насамкінець Немира сказав, що невдовзі й іконостас буде. Хтось із майбутніх прихожан запитав:
– І то ви, Даниле Прокоповичу, все за свої?
Хотів сказати: «Поки що ні в кого не позичав», одначе промовчав.
– Треба було б якось громаді подумати, як вам допомогти. Адже до церкви, мабуть, не тільки ви ходитимете?
– Та вже ж, та вже ж! – загули довкола.
Але Немира громаду заспокоїв:
– Я вже немолодий чоловік, тому хочу в цьому селі, де мій рід з діда-прадіда коренився, щось залишити після себе в пам'ять про тих, що отам, – і показав рукою, – в «общій» лежить.
– Ой мудро кажете, Даниле Прокоповичу, ой мудро! – захитала головою Анюта Грачиха. А Марина Кононенко й собі:
– Верхня Слобода вас повік не забуде!
А як у наступну неділю привезли царські врата – то люди з церкви не схотіли виходити.
– А то хто ж таке диво вирізав!
– А й справді, як ворота в рай!
– Кажуть, якісь ченці.
– Так би й на ніч зосталася, щоб помолитися за усіх живих і мертвих у нашому селі.
– Хай-но ще іконостас виставимо!
Грачиха не витримала:
– Господи, допоможи цьому чоловікові добро творити!
І Господь допоміг – церква й дзвіниця стояли, як писанки на горі. Допоміг знайти і священика молодого. Отець Олег згодився квартируватися у Немирів. Йому окрему кімнату виділили, а Тетяна Миколаївна ладна була «столувати» квартиранта за чисто символічну суму. Священик відправив службу раз, другий, а на третю тільки Андрон Калиниченко з Кацапівки приїхав. І ще, правда, Анюта Грачиха прийшла. Але прийшла не так на недільну молитву, як «донести думку верхньослобідської громади».
– Хочемо вас повідомити, – заявила, – що до вашої церкви не ходитимемо.
Для Данила це було, як обухом по голові! І він не схотів вислуховувати жінку, а запросив усіх до церкви, щоб обговорити все з усіма. Грачиха погодилася і через тиждень перед папертю зібрався народ. Власне, не скажеш, що було багато, бо й саме село невеличке, але чоловік 25-30 все-таки прийшло. Отже, є з ким поговорити. А виявилося, що нема. Жінки і 2 чоловіки (Серго із них уже явно напідпитку) стояли як на підпорах, поопускавши очі додолу. Данило, без ніяких прелюдій, вийшов наперед і запитав:
– То що, женщини, маєте сказати?
«Женщини» мовчали.
– Чим вам не догодили?
– Та воно то на тебе, Даниле Прокоповичу, ніби й нема за що нарікати, – почала Коваленчиха, – але…
– Але що, Марино?
– Але в розкольницькій церкві молитися не будемо.
– Ми ж щойно побудували, а хто її вже встиг розколоти?
– Твій батюшка службу тягне не так, як положено.
– Бо він не батюшка.
– А хто?
– Отець.
– Значить, отець тягне не так, як положено.
– А як положено?
– Як хочеш – тільки не так, як у цій церкві.
– Він ще молодий, йому дивуватися нічого, але хай би ще повчився, – вигукнув іззаду Серго.

читати