Завантажити

– А що він не так робить? – хотів дізнатися Данило.
– Понімаєте, Даниле Прокоповичу, мова не церковна, а якась дуже… сінешна.
– Цебто?
– Буцімто вона щойно з сіней, від цеберок і відер, цебто з улиці.
– А ви якої хочете?
– Церковної…
– Церковної? – перепитав Андрон.
– Канонічної!
– … та ще слов’янської! – добавив хтось.
Тут уже й Калиниченко не стримався:
– Якби він по-слов’янському відправив – ви, напевне, нічого не второпали б. Але ваш Федул, опріч «пакі і пакі» нічого по так званому слов’янському не петрає.
Натовп заворушився – мабуть, Андрон його дістав.
– Але ми свого батюшку розуміємо.
– Бо Федул вам по-кацапському відправляє. І тут нема нічого дивного: в своїй церкві зі своїми івановськими він по-своєму службу веде, – сказав і витер піт з чола рукавом. – Щоправда, недобре, що не на своїй землі.
Тут уже й отець Олег не витримав:
– У тридцять четвертому апостольському правилі, на якому ґрунтується структура православних церков, є такі слова: «Кожний народ повинен мати свого першого епіскопа», тобто Патріарха. Український народ не може бути виключенням із цих канонічних засад. Виходить, ви не хочете, мати священика, який би на вашій землі до вас вашою ж мовою слово Боже доносив?
– Та чого ж.
– А в Святому письмі написано, що бажано рідною, щоб людям те письмо було більше зрозумілим.
– Тетяно Миколаївно, ми хочемо так, як усі, – відповіла на те якась жінка.
– Але ж усі так і роблять. Наприклад: грузини, вірмени, серби, болгари…
Хтось вигукнув:
– Може, то штунди?
– Вони, як і ми, – православні.
– Не бандери? А канонічні?
Далі щось коментувати вже не було рації і все ж отець Олег зважився:
– Якщо вже так про ту «канонічність» пішло, то я вам дещо можу сказати, – і він вийшов наперед. – Ми прийняли Христову віру за сто п’ятдесят років до того, як Москва об’явилася. Ми мали свою митрополію, цебто незалежну ні від кого церкву ще тоді, як по московській теперішній території ходили напівдикі, ординські племена. І саме Москва в 1148 році розколола Київську митрополію, проголосивши власну автокефалію, яку Вселенський патріарх та інші церкви не визнавали понад сто сорок років. Розумієте, не визнавали.
– То лож!
Але священик не відступав:
– І склалось так, що Москва не визнає київського митрополита, а Константинополь і Київ – московського.
– Що він меле?!
– Київському митрополитові натомість підлягала величезна територія – від Вільна до Білої Церкви, від Перемишля до Смоленська. Зрозумійте, українське духовенство категорично відмовилося присягати московському царю в Переяславі у 1654 році. До Москви на переговори їздила й духовна (не козацька і не міщанська) місія на чолі з богословом – вони теж нічого не підписали.
– Що він меле?!
– Хтось заперечив:
– Хай говорить!
Але священик закінчив. На його місце став Андрон Калиниченко.
– Отець Олег правду каже. Україна завжди мала свою церкву. І аж у травні 1686 року вселенський патріарх Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла двісті золотих червінців і сто двадцять соболів. Через рік, обурені грецькі єпископи, позбавили Діонісія патріаршого престолу, але церковну автономію, на жаль, Україні так і не змогли повернути.
– Хтось з натовпу запитав:
– І то, ви, Андроне, чесно, як перед Богом!
– Як перед Богом.
– А скажіть, чи московський патріарх Кіріл на святкуванні хрещення Русі зустрінеться з київським патріархом Філаретом?
На таке питання, зрозуміло, бажано було священнослужителю відповісти. І він сказав:
– В якості довідки хотілося б нагадати, що патріарх Філарет є одним із тих ієрархів, які рукопокладали Кіріла в єпископи. Тому відсутність чи наявність спілкування між ним і патріархом Філаретом це більша проблема для Кіріла, ніж для Філарета. Патріарх Філарет не тікає і не ховається від зустрічей з ієрархами Московського патріархату. А якщо московський патріарх хоче уникнути зустрічі із київським, це тільки свідчить про його слабкість і невпевненість у своїй позиції.
Хтось запитав:
– А чому в Кацапівці не так, як у нас?
Старий Калиниченко вирішив відповісти:
– Хіба ви не знаєте, що там колись жили такі самі українці, як і ми, але їх большевики всіх виморили голодом? І на їх місце прислали кацапів?
– Чули.
– І вони по-своєму, по-івановському службу відправляють.
– А ми хочемо так, як положено.
– Це вас так Федул настроїв?
Серго крізь натовп проліз наперед:
– Ми й самі не гірше од Федула знаємо, що нам треба. Але попа-розкольника в своєму селі не потерпимо! – пообіцяв.
– Почекай!
– Не потерпимо!
– Не спіши, дурню!
– Не потерпимо – і гаплик!
І пішло…
А як ущухло.
– Я і не збираюся себе нав’язувати вам, – сказав отець Олег і покинув церковне

читати