Завантажити

припиненні у зв’язку із наступом Красної армії».
Виявляється, після скоєння таких тяжких злочинів комуністична влада на могилах українців у якусь сталінську п’ятирічку їм же побудувала «парк для розваг». Тіштеся, трудящі, і прославляйте діяння «честі, совісті і розуму нашої епохи»3! Але найгірше інше: і сьогодні кожного дня сентиментальні пані вигулюють у тому парку своїх випещених цуциків, які при найменшій потребі задирають ніжки під тим чи іншим кущиком, а то й випорожнюються просто на траву; а інші, вже двоногі, зчепившись у затяжному поцілунку і переплівшись оголеними стегнами на лавчинах, заганяють одне в одного сперму і їм усе, як нині мовиться, «по барабану»…
Калиниченко витягнув з кишені ногавиць люльку, набив тютюном, запалив її і випустив з-під вусів перший клуб диму:
– Скажу так: Гітлер жодного свого будинку, не те, що міста, не зруйнував, жодного німця не вбив, а найбільшого свого ворога, комуніста Тельмана стратив тільки тоді, як радянські війська вже вступили на територію Німеччини.
– А ви після того всього, що трапилося з нами, хочете, щоб у нас ще прокинулися козацькі гени?
– І все ж вони мусять прокинутися!
– Я не вірю.
– Переконаєшся.
Дідок на якусь хвилю замовк, а потому:
– Ти знаєш, що я відкрив для себе?
Данило, звичайно, не знав.
– Їх земля наша не приймає... Чого дивишся? Не розумієш мене? Так ото послухай: поховають такого собі Ваньку чи Ксюшу в колишній Цапівці, а на ранок – могила розрита. Хто розрив – ніхто не знає. Уже сам дільничний міліціонер ховався межи кущами – нікого не впіймав. Казали: а як він упіймає, коли круглий тиждень від «водки» не висихає. Іншим разом послали Тімоню з Напйорстком – так вони ледь за північ на кладовищі протримався, а потому так набралися, що обригали могилу товарища Бурдигіна, которий самого Лєніна (тільки не пам’ятає, щоправда, в котором году, в семнадцатом ілі тридцять первом) відєл. Уявляєш, тот самого вождя відєл, а тє нічево перед собой нє відєлі. За те в них і партквитки позабирали. «Ну і хєр с німі», – замість розкаяння сказали партєйци. На щастя, не уточнили з якими «німі» – партбілетами чи партчиновниками. Якби так із партбілетами – покалатали б на Сибір…
– Авжеж.
– Після того призначили сторожом Лєбєдєва, комуніста завжди з чесною репутацією. Так він протримався ніч, другу, а на третю обклався пляшками біля постаменту «воїну-освободітєлю».
«С кєм піл?» – питають його, а він очі ледь протирає.
«С кєм піл, спрашиваю тебя?» – кричить секретар парткому, а сторож обводить розчепіреною п’ятірнею довкруж. Наче заворожити виднокіл хоче.
«С крестамі, што лі?»
Лєбєдєв ствердно киває головою.
«Ясно».
«Нє с крестамі, а с тємі, кто погіб за родіну».
«Всьо ясно, Нікітіч», – сказав секретар і подався в контору.
– Або ж візьми інше: садять кукурудзу, кавуни, помідори – у мене родять, а в них… – і Калиниченко не доказав.
– Та й чому?
– Бо не їхня земля під ногами. Розумієш, Даньку, не їхня. Не сприймає вона їх… Чужі вони їй… – І насамкінець вирішив: – І вона їм – чужа.
– То чому ж вони прийшли в чужу землю?
– А то вже ти, Даньку, в них запитай.
По всьому було видно, що Андрон Калиниченко ще довго «вивертав би душу», але треба було йти і переконувати когось у тому, про що щойно казав, – і він пішов.
Пішов сам.
А коли під вечір вернувся, то всім тілом опустився на табуретку так, що та аж заскрипіла.
Довго мовчав.
І нарешті прорвалося:
– Для твоїх односельців нічого не можна зробити. Розумієш, анічогісенько…
Через якийсь час Данило запитав:
– А з них?
– А з них що хочеш… Заморозити в снігах, прикидати живцем землею, заморити сотні сіл голодом, забути свою мову, свою церкву. З них можна зробити навіть телепнів, бевзів, кретинів…
Було видно, що Данило теж щось хотів сказати, але не наважився. А Калиниченко далі гнув у свій бік:
– Хочу сказати, що за переписом тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року українців у СССР нараховувалося понад вісімдесят один мільйон і це не враховуючи, зрозуміло, тих, яких скосили війна та голод тисяча дев’ятсот двадцять першого і двадцять другого років; не беручи до уваги й тих, хто мешкав на Західній Україні, Буковині та Закарпатті, що увійшли, як відомо, до складу СССР пізніше.
– А росіян?
– Їх у той час було понад сімдесят сім мільйонів.
– Цебто, менше, ніж українців?
– Це – офіційні дані. Я їх читав.
– А я навіть і не чув про них.
– А вже за переписом тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року кацапів нараз стало аж сто тридцять сім мільйонів, а українців – половина від колишньої цифри, себто уже разом із Західною Україною, Буковиною і Закарпаттям усього сорок два мільйони.
– Як це зрозуміти? Геноцид?
– Як хочеш – так і розумій. Тільки врахуй, що десять мільйонів забрав голодомор, десять – друга світова війна.
– А решту?
– А

читати