Завантажити

Невському, право на користування Новгородською, а потім Владимирською землею.
– А зараз, виходить, у благочинного самі священики викупляють ярлики.
– На жаль, Даниле Прокоповичу…
– Виходить, то – церковний бізнес.
– Та ще й який!
– І ви вже викупили місце?
– Я щойно закінчив семінарію, таких грошей ще не встиг зібрати і, вочевидь, не скоро зберу.
– Отже?
– Отже, мені нічого у Верхній Слободі не світить. Та й не тільки у Верхній Слободі. Ваше село – це не перший населений пункт, в якому я зупинився, шукаючи парафії.
Данило заходИв по кімнаті.
Довго ходив.
Нарешті зупинився:
– Розберемося. А потім допоможемо. Громадою допоможемо. Але спочатку розберемося. Треба піти до людей.
Він ще й раніше чув про такі речі, які щойно оповів цей молодий священик, але тоді не задумувався над ними. Навіть не вірив, вважав, що то побрехеньки. Просто комусь вигідно таку інформацію запускати межи люд і сіяти зневіру до священнослужителів. Ще недавно таке широко практикувалося, бо релігія на офіційному рівні вважалася опіумом народу.
– Чого тільки злі язики не винесуть на поверхню? – казав сам до себе.
А виявляється, що то була правда. Жорстока і ганебна правда.
– Якщо ви, Даниле Прокоповичу, хочете, то я можу ще раз пройтися по селу. Ноги мені не вихитаються, – і священик подивився на співбесідника на сей раз якось відсторонено. – Хоча я вже валізку зібрав, залишилося лишень квиток на Ковель купити.
– Стримайтеся ще, отче Олеже.
Данило вирішив спочатку сам пройтися селом. Бо й справді, хто там отця Олега знає. Як кажуть, без місяця – тиждень як мешкає у Верхній Слободі. Подумав, подумав:
– Або й не сам.
Візьме з собою ще вельми поважного в цій окрузі Андрона Калиниченка. Коли вже не кожен окремо, а обидва не переконають громаду – значить, так і бути: в цих краях «і нині, і прісно, і на вєкі вєков амінь!» не виборсатися їм з московської грязі.
Попрощавшись із отцем Олегом, Данило вийшов надвір. Тут творилося щось неймовірне. Чорне небо на сході переплітали блискавки і часто в такий спосіб, що те небо виглядало, наче на нього хтось раз по раз велетенського невода накидав. Наче хотів щось упіймати, але даремно старався. І все це незбагнене видовище супроводжувалося безперестанним гуркотом, гулом, який тільки зрідка виривався сліпучим спалахом, а потому через хвилин дві-три потужним пострілом із дивовижної гармати чи скоріше гірським обвалом у час потужного апокаліптичного землетрусу. «Мабуть, дід уже доїхав додому», – подумав Данило. Не дай боже… Ззаду хтось поклав йому руку на рамено – і він відчув, що то… знайома рука. Цю руку він ні з чиєю ніколи не сплутав би – тому навіть не повернувся.
– Щось так підозріло блискає, – сказала дружина.
– Як ніколи.
– Як ніколи. Вода може залити річку нашу, а та річка вийде з берегів і затопить городи наші.
– Може.
– Може град весь ранній цвіт збити.
– Може.
– Може перші пагінці, що прорвалися з землі, витолочити.
– Хоч би грім у церкву не поцілив, – зауважив стурбовано Данило.
– Та невже Бог у своє творіння дозволить?
– Все-таки для безпеки треба було б громовідвід.
– Завтра поставиш.
Пригорнулася до нього, як колись, у юності, а потім відпустила:
– Йди вже спати.
– Зараз піду.
Але не пішов. Вийшов на середину подвір’я і почав казати Отченаш. Почав хрестити небо, проте згадав, що його бабуся Свекла виносила надвір коцюбу й лопату, клала навхрест і щось шептала. Якби ж він знав, що шептала, або ж якби хоч коцюбу і лопату мав. А то – нічого. Господи, як усе швидко відійшло у минуле з бабусею Свеклою. А колись вона казала: «Якби ти був у матері першенький – міг би вроки і порчу виговорювати».
І ось він зараз про це згадав і почав руками на відстані з неба стягувати невода, примовляючи: «Йди за гори й доли, хай тебе дике поле проковтне! Йди за гори й доли – хай тебе дике поле проковтне! Йди за гори…» Так робив не раз і не два, він навіть не рахував – і хмара, здається, зупинилася, постояла-постояла, подумала-подумала і посунула стороною. Аж захотілося заспівати:
Стороною дощик іде…
І тільки тепер, коли переконався, що негода вже не зачепить його церкви, подався до хати.
Щоправда, ще довго перекидався з боку на бік, затуляв подушкою вуха (хоча грому не було вже чути), рахував спочатку до 300, а потім до 800 і нарешті… заснув.


Прокинувся десь біля 5-ої ранку. Обставини заставили – за ніч зібралося і треба було, по-простому кажучи, відлити. А це можна було зробити (як уже в селі) тільки надворі. Відхилив двері – і був подивований: на мокрому подвір’ї пасся його Дончак. Так, ніби й нічого не трапилося, щипав вологу травичку і порожнє, усе в дощових краплинах сідло йому зовсім не заважало.
Зате Данила воно відразу насторожило.
– А де ж твій вершник? – запитав.
Кінь – як не чув.
– Як же ти вернувся?

читати